Завжди напружено, бо завжди — проти течій.
Завжди заслуханий: музика, самота.
Так, без шляху, без батька, без предтечі.
Так — навпростець — де спалює мета.
Як в нації вождя нема,
Тоді вожді її — поети.
Євген Маланюк
Євген Маланюк
Відомий дослідник творчості Є. Маланюка чеський
вчений Микола Неврлий писав: «Олександр Олесь і
Євген Маланюк — виразні представники своїх поко-
лінь, два найвизначніші поети української діаспори...
Є. Маланюк —поет національного болю, гніву й бо-
ротьби. Потугою свого таланту він рівний таким величи-
нам, як Тичина, Рильський, Бажан, Сосюра» (ЗО, с. 6,
9). За словами Г. Костюка, Є. Маланюк «загальновиз-
74
І
наний «олімпієць» на поетичному Парнасі, ствердив і
закріпив те значуще й оригінальне своє, що він вніс у
нашу літературу» (21, с. 419). В. Державин назвав
Є. Маланюка «безпосередньо найрепрезентативнішим
поетом попередньої духової доби «між двох воєн», на-
півсимволістом і напівромантиком» (26, с. 418). «Дон-
цов радо бачив у ньому націоналістичного волюнтарис-
та, поета — політичного борця, «трагічного оптиміста»,
нещадного критика одвічної хахлацької «шалости». Те
саме бачили в поетові і неприхильні йому сучасники,
тільки ставили коло тих якостей свій знак «мінус» (23,
с. 149). Зате Радянська Україна затято мовчала, вики-
нула ім'я одного із найбільших поетів світу за лаштунки
історії, а якщо й згадувала, то із низкою горезвісних
епітетів. .У 90-х роках відкрилася завіса мовчання в
Україні.
Є. Маланюк народився 20 січня 1897 року в с. Ново-
Архангельську на Херсонщині. За спогадами письменни-
ка, «матері я завдячую дві речі: серце і мистецтво.
Батькові — життьову свою невдачу... З батька мого був
«інтелігент», що, всупереч всім обставинам і спокусам,
залишився національним до кінця, не зрадивши ні свого
роду, ні своєї раси» (29, с. 148). Закінчив реальну шко-
лу в Єлисаветграді, потім навчався в Петербурзькому
політехнічному інституті. У часи першої світової війни
мобілізований, закінчив Київську військову школу. З
відновленням Української держави в 1917 р. старшина
армії УНР, з якою 1920 р. вийшов на еміграцію, прожи-
ваючи спочатку в таборі для інтернованих українських
частин в Каліші, далі в Чехії та Словаччині, де закін-
чив Подєбрадську академію (1923), потім працював ін-
женером у Польщі. Під кінець другої світової війни
оселився в Німеччині, потім у США, де і помер 16 лю-
того 1968 року.
Творча спадщина Є. Маланюка така:
1. Стилет і стилос, Подєбради, 1925; 2. Гербарій,
Гамбург, 1926; 3. Земля і залізо, Париж, 1930; 4. Зем-
на Мадонна, Львів, 1934; 5. Перстень Полікрата, Львів,
1939; 6. Вибрані поезії, Львів — Краків, 1943; 7. Влада,
Філадельфія, 1951; 8. П'ята симфонія, 1954; 9. Поезії в
одному тойИ, Нью-Йорк, 1954; 10. Остання весна, Нью-
Йорк, 1954; II. Серпень, Нью-Йорк, 1959; 12. Перстень
і посох, Мюнхен, 1972; 13. Земна Мадонна, Братислава,
1991; 14. Поезії, Львів, 1992; 15. Поезії, Київ, 1992.
Есе та літературно-критичні праці:
75
1. Нариси з історії нашої культури, 1954; 2. До
проблеми большевизму, 1956; 3. Малоросійство, 1959;
4. Книга спостережень І, 1962; II, 1966.
Поезія Є. Маланюка народжувалася в середовищі
української політичної еміграції, для якого поразка
УНР та встановлення радянської влади в Україні стало
національною трагедією. Поневіряючись все життя «на
пісках емігрантських сахар», Є. Маланюк зберіг у сво-
єму серці образ рідної України, заради неї жив і пра-
цював у світах. Патріотизм Маланюкової творчості не
декларативний. В епіцентрі його поезії є завжди і всю-
ди його рідна Україна. Вона йому ввижається вічно
ясною країною антики:
О моя степова Елладо,
Ти й тепер антична ясна!
Але часто в хвилини болю й розпуки поет сам себе
запитує:
А, може, й не Еллада Степова,
Лиш відьма-сотниківна мертва й гарна.
Що чорним ядом серце напува
І опівночі воскресає марно.
Свій гнів і прокляття рідній країні він концентрує в
образах «Чорної Еллади», «Антимарії», «звабливої
зрадниці Кармен», «покритки Катерини», «повії ханів і
царів»:
Лежиш, розпусто, на розпутті,
Не знати — мертва чи жива.
Де ж ті байки про пута куті
Та інші жалісні слова?
Хто гвалтував тебе? Безсила,
Безвладна, п'яна і німа,
Неплодну плоть, убоге тіло
Давала кожному сама.
Мізерія чужих історій
Та сльози п'яних кобзарів —•
Всією тучністю просторів
Повія ханів і царів.
«Любити й ненавидіти батьківщину дано геніям.
Так немилосердно картати Україну міг лиш той, що
був готовий за неї віддати своє життя. Той, для якого
вона «у кров і мускули вросла». Воістину небувале й
нетрадиційне для нас розуміння патріотизму!» — писав
М. Неврлий (ЗО, с. 17).
76
У «Псальмах степу» поет спокутується перед Украї-
ною:
Тепер, коли кругом руїни й вітер,
Я припадаю знов до Твоїх ніг,—
Прости, прости,— молю, невтішний митар,
Прости, що я — останній печеніг.
Прости, що я не син, не син Тобі ще,
Бо й Ти — не мати, бранко степова/
З твоїх степів летять птахи зловіщі,
А я творю зневажливі слова.
Постійно у реальному житті, в снах Є. Маланюка
з'являються «херсонські прерії — мов Січ», «все снять-
ся матернії руки, стара солома рідних стріх», «і сниться
степ твій, сняться луки і на узгір'ях — вітряки», «синя
Синюха і верби над плесом», «вольний вітер Херсонщи-
ни», «сниться гомін дубів прадідівських та річка, бідна
хата та тепла долоня сестри». Глибоке почуття любові
до України надає пекучої сили Маланюковій поезії.
За словами І. Дзюби, «Маланюкова поетика поєд-
нала в собі елементи романтизму, бароко і неокласики.
Він свідомо протистояв сентиментальності й мелодрама-
тизмові, культивував строгий стиль і лапідарний, дис-
ципліну вислову;
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68