1927 р. виходить збірка
поезій «До меж заказаних», 1929 р.— поема «Аве Ма-
рія», історичний роман у віршах «Скелька», 1930 р.—
збірка оповідань «Крокви над табором». Належав до
літературної організації «МАРС» (разом із В. Підмо-
гильним, Д. Фальківським, Б. Антоненком-Давидовичем,
Г. Косинкою, Є. Плужнкком, Т. Осьмачкою).
1932 р. письменника заарештували і засудили на 5 р.
заслання. 1936 р. зумів утекти, переховувався між укра-
їнцями на Зеленому Клині. Повернувся додому, де його
знову заарештували. 1940 р. звільнили «за недостатніс-
тю матеріалів для повторного засудження» з відбитими
легенями і нирками. 1945 р. емігрував на Захід, де
опублікував роман «Тигролови» (1946, перше видання
«Звіролови», 1944), збірку поезій «Золотий бумеранг»
(1946), п'єси «Морітурі», «Генерал» (1947), «Розгром»
(1948), романи «Сад Гетсиманський» (1950), «Огненне
коло» (1953), «Маруся Богуславка» (1957).
Помер письменник 25 серпня 1963 р. в Німеччині.
1965 р. вийшов ще один його роман — «Людина біжить
над прірвою».
Радянська літературна критика наділила перші
твори І. Багряного красномовними епітетами: «порно-
графічний натуралізм... та густа домішка слинявого
сентименталізму» (про поему «Аве Марія»), «Скелька»
Багряного свідчить, що він не зробив повороту і не
зійшов з старих позицій, клясово ворожих пролетарія-
тові. Від самого початку поет став співцем куркульської
ідеології і до сьогодні залишається таким» (45, с. 298,
ЗОЇ).
Дмитро Нитченко (Чуб), український письменник з
Австралії, залишив спогади про арешт І. оагряного:
«До нього підійшов агент у цивільному і, не дивлячись у вічі,
наказав: «Идите за мной. Если встретите зиакомьіх й будут спра-
шивать, куда йдете, говорите: «Йду на прогулку»-
Справді, за кілька хвилин, мов умисно, назустріч ішли два
письменники. Це були Валер'ян Поліщук та Олекса Слісаренко.
— Іване, куди мандруєш?— озвалися вени майже разом, не
знаючи, що попереду нього за десять кроків іде агент НКВД, який
його затримав.
6* 83
— На прогулянку,— сказав Багряний, криво посміхнувшись і
очима та рукою показавши на агента.
Поліщук відразу зрозумів і, засміявшись, сказав:
— А, до фабрики-кухні!..
На допиіі слідчий поставив перед , письменником питання руба:
або доля поета Чупринки (його розстріляли в 1921 р.), або доля
П. Тичини.
— Ще не відомо, яка доля буде Тичини,— відповів Багряний»
(ЗІ, с. 181).
Під час слідства І. Багряний поводився мужньо, не-
залежно, украй зухвало, не дав жодних компрометую-
чих свідчень ані про себе, ні про інших, не підписав
брехливих протоколів.
Характеризуючи «хаос і тьму кромішню» повоєнної
еміграції, серед якої залунав голос І. Багряного,
Ю. Лавріненко у статті «Іван Багряний — політичний
діяч і письменник» відзначав: «Це був голос «Тигроло-
вів». «Тигролови зробили велике діло. Вони здерли з
радянського раба шкуру зека, оста, «советського чело-
века» і показали під нею незломлену, горду людину,
повну життєвої снаги, волі до життя і боротьби. Для
старої еміграції образ Григорія Многогрішного, що по-
долав і тигрів і НКВД і вирвався у вільний світ, зда-
вався зухвалим і перебільшеним...» (43, т. 2, с. 613—
614). Здоров'я, сила, лицарськість і любов до людини
та до свого народу — ці прикмети знаходить Юрій Ше-
рех у «Тигроловах», вважаючи, що Багряний цією по-
вістю «стверджує жанр українського пригодницького
роману, українського всім своїм духом, усім спряму-
ванням, усіми ідеями, почуттями, характерами. Цим він
говорить нове слово в українському літературному
процесі» (42. Т. 2, с. 616).
Блискучий памфлет-брошура І. Багряного «Чому я
не хочу вертати на «родіну» (1946) зразу ж був пере-
кладений англійською, іспанською, італійською мовами,
став документом про страшні порушення прав людини в
СРСР: «Я не хочу повертатись на ту «родіну». Нас бе-
руть зі застосуванням зброї, але ми чинимо скажений
опір,— ми воліємо вмерти тут, на чужині... більшовики
зробили для 100 національностей єдину «совєтську ро-
діну» і нав'язують її силою — цю страшну «тюрму на-
родів», іменовану СССР» (45, с. 312).
Харківський в'язничний досвід став основою «Саду
Гетсиманського», твору, що уславив ім'я 1. Багряного
на весь світ. В цьому романі спостерігаємо «поєднання
щирого ліризму й непідробної епічності, те ж саме, ти-
84
пове для української прози, сполучення романтичного й
реалістичного начал... непримиренне протистояння силь-
ної, гордої особистості — і потужної ницої державної
машини. Нещадної і жахливої в своїй потузі і що пере-
творю звичайні (тобто неповторні) людські істоти на
колони «сірих умовних знаків, що були колись людьми»
(45, с. 314). Польський поет, перекладач Юзеф Лобо-
довський не побоявся заявити: «Значення цієї книжки,
яку я не завагався б назвати потрясаючою, переходить
далеко межі звичайної літературної оцінки». І далі:
«Парадоксально, але ця книжка, в якій справді відбу-
ваються події неймовірні і потоптується постійно люд-
ська гідність, є, по суті, одним безперервним гімном
на честь людини та її духовних якостей» (45, с. 317).
І. Багряний і як людина, і як політичний діяч, і як
письменник був щедро обдарований силою і талантом,
великим людинолюбством, оптимізмом. Вірою у воскре-
сіння свого народу, України закінчує митець роман
«Людина біжить над прірвою»:
«Відгремлять сморідні грози, відшаліють страшні
гурагани залізні, одбахкають блискавки зла й злоби...
Прийдуть знову й знову громи весняні. Проллються про-
ливні дощі громові і змиють, очистять усе. І зацвіте ряс-
ним цвітом те, чому цвісти належить, що народжене
цвісти й буяти.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68