він не потопав у емоціях, а формував
їх напругою думки; з цієї ж напруги думки народжу-
валася і його чітка разюча метафорика, і сугестивна
ритмомелодика, і енергія пластичного малюнка. Поезія
Маланюка — одне з високих явищ української літера-
тури, її видатне досягнення і з погляду стильового роз-
вою» (15, с. 135). У Є. Маланюка нема поділу на лі-
рику громадянську, інтимну, пейзажну, філософську.
Всі думки, настрої, почуття ліричного героя спрямовані
до України. Програму свого життя і творчості визначив
Маланюк вже назвою своєї першої поетичної збірки —
«Стилет і стилос» (стилет — зброя в руках воїна, сти-
лос — перо літописця). І в останній збірці поета крізь
призму філософічної мудрості, серпневої дозрілості
{збірка «Серпень») патріотична тема в ліриці Маланю-
ка звучить спокійніше і повніше:
Теїді кожен оглянеться і зрозуміє,
Що ця хата, цей шлях і цей обрій —
— це Мати-Земля,
Що її ображати ніхто не сміє —
Ні каган, ні король, ні мешканець Кремля.
Що не треба заплутано метикувати
77
В залежності від нагод і годин,—
Тільки знати:
Вона — Мати,
Ти — син.
І бачити вічність — блакить бездонну,
І тільки вічністю міряти час.
Не благати, не переконувати
Ні їх, ні нас.
У рецензії «Плід дозрілости — «Серпень», остання
книжка поета» Ю. Лавріненко констатував: «її написа-
ла вільна людина, над якою не тяжить залізна рука
партії, диктатури й цензури. Рильський і Сосюра до са-
мої смерти почували на собі ту тяжку залізну руку і не
могли в свої зрілі роки дати свій повносилий врожайний
серпень» (24, с. 156).
Поезія Євгена Маланюка е пристрасним свідченням
про драматизм історичної долі України, доносить до нас
біль і тугу вигнанців з рідного краю на чужину, що
стала їм другою батьківщиною, силу любові і ненависті.
Ми повертаємо собі ще одне ім'я справжнього сина
України. І як пророчо звучать слова самого Поета:
Ми повертаємося знов
До грунту, до джерел, до корня
Збудити плодоносну кров,
Зрости у високості горні.
Останні слова Поета звернені до отчої землі:
Ти виникаєш і зникаєш
В жагучих чорториях сна,
Моя понтійська Навсікає,
Нетлінним сяєвом ясна.
І виникатимеш довіку,
Рокам і добам навпаки,
Усупереч страшному віку —
Крізь всі епохи і віки
(«Ностальгія»)
Читець: Іван
Бразилії!»
Франк о. Із циклу «До
Коли почуєш, як в тиші нічній
Залізним шляхом стугонять вагони,
А в них гуде, шумить, пищить, мов рій,
Дитячий плач, жіночі скорбні стани,
Важке зітхання і гіркий проклін,
Тужливий спів, дівочії дисканти,
78
То не питай: Сей поїзд — звідки він?
Кого везе? Куди? Кому вздогін?
Се — емігранти.
Коли побачиш — на пероні десь
Людей, мов оселедців тих, набито,
Жінок худих, блідих, аж серце рвесь,
Зів'ялих, мов побите градом жито,
Мужчин понурих і дітей дрібних
І купою брудні, старії фанти,
Навалені під ними і при них,
На лицях слід терпінь, надій марних,
Се — емігранти.
«Учень: «ІММІГРАЦІЯ ДО ПІВДЕННОЇ АМЕРИ-
КИ»
Перші українці ступили на південноамериканський
континент в кінці XIX ст. Найстаріша етнічна група
українців проживає в Бразилії. У 1989 р. тут відзнача-
лося 100-річчя проголошення республіки, а перші укра-
їнські емігранти з'явилися ще до державного оформлен-
ня Бразилії — 1872 року. Сім'я Миколи Морозовича із
Золочівського району Галичини була піонером. Масове
переселення — з 1895 року, відоме під назвою «бразиль-
ської лихоманки». Більше 15 тис. зубожілих селян, які
не мали уявлення, де знаходиться Бразилія, поїхали до
цієї країни. Але замість сподіваного чорнозему отрима-
ли нерозчищені ділянки лісу у штаті Парана, біля
м. Прудентополіса. Нетипові кліматичні умови, невідо-
мі хвороби, ворожість індійців призвели до того, що
частина українців загинула, частина повернулася додо-
му, а інші згодом подалися до Північної Америки. У
міжвоєнний період до Бразилії ще прибули тисяч 9 ук-
раїнців, переважно з Волині.
Нині чисельність українців становить 150 тис., 80%
з них проживає у штаті Парана, в районі, відомому як
«Бразильська Україна». Місто Прудентополіс — осере-
док українського життя. Найвпливовіша українська
інституція — Українська католицька церква. 20% ни-
нішніх українців, здобувши спеціальну освіту, стають
бізнесменами, викладачами, службовцями в приватних
установах, в муніципальних і державних органах. Реш-
та ж працюють в сільському господарстві. Жителі сіль-
ської місцевості найкраще зберегли мову предків, куль-
туру і побут.
1938 року асиміляторська політика тодішнього уряду
Бразилії припинила культурне та освітнє життя бага-
79
тьох етнічних груп, в тому числі й української. Нині
українських шкіл немає. Але українська мова, літера-
тура, історія викладається в малій семінарії Святого
Иосафата у Прудентополісі, при українських церквах
існують суботні курси українознавства. У новій консти-
туції штату Парана з'афіксоване право навчання укра-
їнської мови в урядових школах для учнів українського
походження, тут діє єдиний в Південній Америці уні-
верситет, де з 1989—1990 рр. почали викладати україн-
ську мову, літературу, історію.
Найбільш відомим українським письменником-пере-
кладачем — представником першої хвилі еміграції був
Петро Карманський. До письменників минулого в істо-
рії бразильських українців належать Сильвестр Кали-
яець, Валентина Куч, Осип Шпитько, серед сучасни-
ків — Олена Колодій, Віра Селянська-Вовк.
В Південній Америці українська діаспора існує ще
в таких країнах: Аргентина (220 тис.). Парагвай
(12 тис.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68