Це стурбувало Нао. Він схопив камінь і шпурнув його
в най-сміливішого пса, гукаючи:
Ц У нас є списи й киї! Ними можна вбити ведмедя, зубра й лева!
Наляканий каменюкою, що поцілила йому просто в морду, та звуками людсько
го голосу, пес утік. Інші почали гавкати, ніби заохочуючії себе зважитись
до нападу. Нао ще раз кинув камінь із словами:
Ц Ви надто дрібні, щоб боротися з уламрами! Ідіть шукайте собі сайгаків,
воюйте з вовками! Коли ще якийсь собака наблизиться, йому буде розпорото
живота.
Тут підвелися з землі розбуджені голосом ватажка Нам і Гав. Побачивши но
ві тіні, собаки кинулися врозтіч.
Тиждень уже йшов Нао, обминаючи всякі перепони, уникаючи різних небезпек
. А вони траплялися тим частіше, чим ближче ставав ліс. І хоч до нього треба
було йти ще кілька днів, але він уже подекуди виказував себе окремими нев
еличкими гайками та появою великих хижаків. Уламри мали вже нагоду бачит
и тигра й велику пантеру. Ночі стали дуже неспокійні: воїни ще за дня мусил
и багато працювати, щоб забезпечити собі спочинок на ніч; вони вишукувал
и щілини в скелях, стрімчаки та густі нетрі; ночувати під великими дерева
ми вони уникали. На восьмий і дев'ятий день їм почала допікати спрага. Крин
ички й озерця зникли; перед очима розляглася пустиня жовтої трави; змії п
олискували між ка мінням; безліч комах найрізноманітніших кольорів спо
внювали повітря неспокійним тремтінням; вони сідали на тіло мисливців і
боляче кусали їх.
Коли дев'ятого дня вже подовшали тіні, воїни дісталися до ніжної й свіжої
трави; з горбів линув дух води, а в далечині було видно стадо зубрів, що сун
ули на південь. Тоді Нао сказав своїм товаришам:
Ц Ми нап'ємося ще до заходу сонця!.. Зубри йдуть до води.
Нам, син Тополі, і Гав, син Сайгака, змучені спрагою, тепер повеселішали. Це
були хлопці хоч моторні, але нерішучі. Необхідно було завжди підтримуват
и їхню мужність, витривалість, треба було навчити терпіти болі, зміцнити
їхнє довір'я; зате вони були слухняні, як глина, і швидко захоплювались усі
м, забуваючи різні прикрощі і стаючи веселішими. Залишаючись віч-на-віч з
пустинею і звірами, вони охоче корилися чужій волі. Отже, Нао бачив у свої
х товаришах продовження своєї власної енергії. Вони мали жваві руки, гну
чкі ноги, далекозорі очі й гострий слух. Своєму ватажкові вони повсякчас
могли стати у великій пригоді, аби лише бачили його мужність і знали його
волю. Від самого початку вони віддали свої серця Нао; він був зразком їхнь
ого роду, зразком могутності людини супроти жорстоких таємниць світу, їх
ватажком і оборонцем у боротьбі списом і сокирою. І не один раз, ранками, у
пиваючись свіжим повітрям, милуючися кремезною постаттю та могутніми г
рудьми Нао, що йшов попереду, вони тремтіли природним і майже ніжним захо
пленням, тягнучись до свого ватажка, як бук до сонця.
Більш відчуваючи, ніж розуміючи це, Нао використовував цих зв'язаних з йо
го долею людей, щоб бути впевненим у своїй перемозі, борючись з різними пе
решкодами. Нао без них почував себе слабшим.
Довгі тіні тяглися від дерев, налита свіжим соком трава хилилася до земл
і, і сонце, все дужче червоніючи, котилося до провалля. Під його промінням
табун зубрів був наче якась руда річка.
Останні сумніви Нао розвіялися. Там, за розривом горбів, неодмінно мусил
а бути вода. Це говорило йому чуття, це ж стверджувало йому й велике число
різного полохливого звіра, що теж ішов слідом за зубрами. Нам і Гав були ті
єї ж думки, втягуючи в себе через розширені ніздрі свіжу вологість повіт
ря.
Ц Треба випередити зубрів, Ц сказав Нао.
Він боявся, що вода лежить у невеличкому озерці і зубри обступлять берег
и з усіх боків. Мисливці прискорили свою ходу, щоб дістатися першими доли
ни між горбами.
Через свою численність, обережність старих бугаїв і втому молодих зубри
сунули повагом. Уламри випередили їх. Тієї ж тактики дотримувались і інш
і тварини: перед зубрами бігли вже гірські козли, муфлони та онагри, а навп
ерейми біг табун коней. Деякі із звірів уже перебігали перевал.
Нао набагато випередив зубрів, напитись можна було не кваплячись. Коли в
ін з товаришами дійшов до перевалу, зубрам треба було йти ще з тисячу лікт
ів.
Нам і Гав пішли ще швидше; спрага прискорювала їх ходу. Обійшовши горб, вон
и вступили в прохід і побачили воду, творчу матір, благотворнішу за сам Во
гонь і не таку жорстоку. Вона лежала ніби в озері, що розляглося посеред кі
льця горбів; праворуч в озеро текла вода з річки, зникаючи ліворуч у прова
ллі. Доступитися до озера можна було лише трьома шляхами: самою річкою, ти
м проходом, звідки прийшли уламри, і другим проходом Ц поміж скель та одн
им з горбів; в інших місцях озеро обступали базальтові стрімкі стіни.
Мисливці бадьоро привітали водяне поле. Червоне від проміння сонця, що х
овалося за обрій, воно заспокоювало спрагу струнких сайгаків, низеньких
кремезних коненяток, тонкокопитних онагрів, бородатих муфлонів, кілько
х полохливих, як збитий з дерева лист, кізочок, старого оленя, голова якого
була прикрашена розлогими рогами.
Похмурий задира кабан один пив воду, нічого не боячись. Всі ж інші нашорош
ували вуха, неспокійно бігали очима і були готові кожної хвилини тікати,
виявляючи тим суворий закон життя Ц одвічну обережність слабших.
Раптом усі голови й вуха повернулися в один бік, а далі всі звірі якнайшви
дше сипнули врозтіч; коні, онагри, сайгаки, муфлони, козулі й олень побігли
через західну ущелипу, протії червоного проміння сонця. Не побіг лише од
ин кабан, що поводив під щетиною повік своїми вузькими, налитими кров'ю оч
има.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52