Пригадую
чи лагідність мамонтів, він тяжко зітхає, і в душі його народжується й рос
те обожнення їх, таке ж, як і Вогню, але ніжніше й приємніше…
Тим часом сонце й вода утворюють суцільне море блиску. Вода неосяжна, нем
а їй краю. Сонце ж мале, як лист латаття. Але світла в сонці більше, ніж є на с
віті води, воно пливе над болотом і заливає собою небо, більше за всі прост
ори на світі. Не перестаючи стурбовано думати про рудих карликів, про бій,
про засідки та про те, як би його визволитися, Нао водночас дивується, чому
так багато світла пливе з такого невеликого Вогню. Важкий тягар лягає йо
му на плечі, серце стрибає, наче пантера, і гучно стукає в ребра…
Іноді мисли нень, повний бойового запалу, зривається й хапається за довб
ню. Йому кортить битися, нападати, трощити ворогів. Але негайно ж до нього
повертаються обережність і розум, без чого жодна людина не може прожити.
Іти смерті назустріч Ц значить тільки розважати ворогів. Треба добре по
томити рудих карликів, добре настрахати їх і чимало вибити. Та, крім того,
він і не хоче гинути, він хоче побачити Гамлу. І хоч Нао і не знає, яким чином
має він обдурити ворожу орду, все ж мужність його непохитна.

Спочатку карлики, чи боячись засідки, чи, може, чекаючи на якусь необережн
ість уламрів, не висувались, Вони з'явилися лише смерком, залишивши свої с
хованки. Хто стрибками, хто поповзом діставалися вони до гранітного вист
упу. Тут усі зупинились і вигукнули бойовий клич, ватажки ж, чогось вичіку
ючи, мовчали. Ворушачись у попелястому світлі смерку, їхні руді постаті н
агадували якихось чудних шакалів на задніх лапах. Налягла ніч. Вогонь ул
амрів закривавив воду. За кущами боролися з темрявою жовті вогні нападни
ків. На тлі вогнищ вирізувались і знову вникали постаті вартових. Удаючи,
ніби хочуть напасти, вороги весь час трималися далі, ніж можна було докин
ути списом.
Новий день тягся нестерпно довго. Тепер карлики нишпорили безперестанк
у Ц і окремими групами, і цілою ватагою. Безперечно, їм будь-що кортіло по
вбивати чужинців. Цього вимагав їхній інстинкт, вироблений протягом сот
ень поколінь, без чого вони загинули б перед расою дужчих, але менш соліда
рних людей.
Вони не наважились напасти й другої ночі; їх не було помітно, навколо пану
вала повна тиша. Навіть вогнищ не було видно: вони або зовсім не запалювал
и їх, або ж розклали десь далеко. Перед світанком, однак, знявся страшенний
галас, і в темряві почалася якась метушня. Мисливцям здалося, що разом а л
юдьми заворушилися й кущі. Коли вже трохи розвиднілось, Нао побачив, що вх
ід на гранітний виступ загороджений купою гілляк. І уламр зрозумів, що ру
ді карлики будуть пересувати цю загорожу чимраз ближче. Таким чином вони
кидатимуть свої списи з-під захисту, а також матимуть змогу вискочити вс
і разом для рішучої атаки.
Становище ж уламрів гіршало. Харчі знову вийшли, і доводилося ловити бол
отяну рибу. Але місце не сприяло рибальству. Дуже важко було зловити яког
ось вугра чи ляща, і хоч вони додавали до них різне безхвосте гаддя, все ж ї
хні молоді шлунки дуже гостро відчували недоїдання. Нам і Гав, підлітки, я
кі не перестали ще рости, виснажувалися. На третій вечір, сидячії перед Во
гнем, Нао тяжко засумував. Він добре укріпив свій притулок, але це його не
тішило, бо коли риби буде й далі так мало, то його товариші стануть слабші
за рудих карликів, а сам він гірше кидатиме свого списа. Чи ж так само вбив
чо молотитиме ворогів його довбня?
Інстинкт велів йому тікати під захистом темряви. Але для цього треба зах
опити ворогів зненацька і силою пробитися крізь їхній табір. Це було май
же неможливо…
Він позирнув на захід. Молодик уже сідав разом з великою блакитною зорею,
що мерехтіла у вологому повітрі; роги місяця зблідли. Журливо кумкали жа
би, гасав за метеликами кажан, пропливав на своїх сірих крилах пугач, блис
кала інколи гадюка. Вечір нагадав йому один з вечорів у його племені, коли
воно отаборювалося біля води під ясним небом. Хвилею набігли спогади мин
улого. Серед них одна сцена зворушила його, як дитину. Плем'я сиділо біля В
огню; старий Гун ділився своїми спогадами; смачно пахло печеним м'ясом, зз
аду видно було хащі очерету та широкі простори осяяііого місячним світл
ом болота.
З гурту жінок підвелися троє діпчат і рушили блукати біля вогнів. Вони пр
ойшлися повз Нао, заливаючись веселим молодим сміхом. Вітер несподівано
підхопив волосся одної з них і вдарив ним молодого уламра по обличчю. Це б
уло волосся Гамли, і Нао затремтів. На далекій чужині серед лукавства люд
ей і жорстокостей світу цей спогад виплив як живий. Нао схилився до води і
хрипко застогнав. Спогад зник. Нао похитав головою і знову почав міркува
ти, яким би його чином визволитися з неволі. Його затрусило, наче в пропасн
иці, він підвівся, перегорнув багаття і рушив до рудих карликів.
Тут він заскреготав зубами: загорожа з гілляк присунулася ще ближче. Оче
видно, на ту ніч ворог призначає атаку.
Раптом пронизливий крик струсонув повітря, і якась тінь виткнулася з вод
и, вилазячи на берег; Нао признав у ній людину. Вона повзла по землі, з стегн
а у неї текла кров. Це була якась чудна постать, майже без плечей і з вузень
кою головою. Першу мить руді ніби не помітили її, але потім списи полетіли
хмарою. Це дуже вразило й обурило Нао. Він забув, що ця людина могла б бути й
ого ворогом, відчував лише божевільну лють на карликів і тому побіг до по
раненого так, ніби це був Нам чи Гав. Спис влучив йому в плече, але не спинив
його, уламр вихором проскочив до пораненого, в одну мить ухопив його на ру
ки й стрімголов побіг назад.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52