Та й у них теж, як і в їхніх чоловіків, були темні очі й
сумне обличчя; волосся було таке ж мізерне Ц росло кущиками, проглядала
лускувата шкіра. Син Леопарда мимоволі пригадав густе волосся жінок сво
го племені, особливо розкішне на голові Гамли… Кілька жінок і двос чолов
іків прийшли оглянути рани уламрів. Вони ніжно торкалися до них пальцями
, не завдаючи болю. Обтерли кров ароматичним листям, присипали рани терто
ю травою і наклали пов'язки з комишу. Цей дружній вчинок свідчив про те, що
спілку між уламрами й без-плічками укладено. Нао зрозумів, що безплічки м
али кращу вдачу, ніж його брати Ц уламри, людожери чи карлики.
Протягом тисячоліть люди племені ва
Ва Ц так звалося плем'я людей-безплічків.
заповнили рівнини й численні ліси. Їхня зброя була могутньою, вони
знали секрет вогню. Їхні м'язи були сильні й невтомні. Але потім, після різ
них катастроф, почалося їхнє виродження.
Мова їхня збідніла, вони їли мало, а спали довго. Взимку на них находило оц
іпеніння, як на ведмедів. Вони полювали, ловили рибу, виробляли зброю, били
ся з племенами й ордами. Більш сильні, активні та життєздатні племена неу
хильно підсували останнє їхнє плем'я на південний схід. Ва заселили земл
і біля річок і боліт, між великими озерами.
В широких печерах, видовбаних водами та сполучених крученими проходами,
ва чудово знаходили собі дорогу і вміли прокопувати виходи.
В разі потреби вони обмазувалися землею, і так успішно, що обдурювали нюх
собак і вовків, не кажучи вже про менш розвинений нюх людей. Ніякий звір не
вмів ховати свої сліди краще за них.
В однім лише випадку ці полохливі створіння виявляли відчайдушне зухва
льство, необережність: вони ризикували всім, щоб урятувати свого, коли йо
го, бува, захоплювали в полон або оточували вороги. Ця солідарність колис
ь надзвичайно збільшувала їхню могутність, тепер же часто призводила їх
до гіркого лиха. Не що інше, як вона повела їх рятувати людину, що знайшла с
обі притулок у Нао. Через те що руді карлики були насторожені, а ва треба б
уло пробігти голою місцевістю, їх помітили й напали на них. І коли б не втр
утився в бійку Нао, вони б усі полягли в ній; тепер уже їх присутність урят
увала й уламрів.
Після перев'язки ран син Леопарда повернувся на гранітний виступ узяти к
літки. Ніхто до них не торкався, і вугілля ще жевріло. Дивлячись на нього, Н
ао дужче відчув радість перемоги. Не тому, що він боявся втратити його, без
плічки, напевне, дали б йому Вогонь, Ц але Нао був під владою темного забо
бону: він здобув ці огники в боротьбі перемогою, й майбутнє здавалось би й
ому грізним, коли б він знайшов їх усі три мертвими. Він урочисто поніс Вог
онь до ва.
Ті з цікавістю почали розглядати клітки, а жінка, що керувала племенем, по
хитала головою. Великий мисливець пояснив їй жестами, що його плем'я втра
тило Вогопь, а він зумів його завоювати. А як ніхто, здавалося, його не зроз
умів, то Нао спитав себе, чи не були вони часом одним із тих нещасних племе
н, які не вміли грітися біля Вогню вдень, гнати ним темряву вночі та пекти
собі на ньому страви. Старий Гун розповідав, що є й такі племена, де люди ду
рніші за вовків, але слух і нюх мають кращий, ніж звичайні люди. Нао хотів у
же вчити своїх нових друзів, як треба розпалювати вогнище, коли раптом по
мітив поміж вербами одну жінку, що тримала в руках пару камінців і била ни
ми один об один. З-під камінчиків виплигував рій іскор просто на пучечок т
онесенької сухої трави, і нарешті одна стеблиночка спалахнула, підпалюю
чи й інші. Жінка роздмухала Вогонь і пустила його на купу листя й гілок.
Син Леопарда став як зачарований. В голові йому майнула лише одна думка: «
Безплічка ховають Вогонь у камінчики!»
Наблизившись до жінки, він захотів упевнитися в цьому. Жінка спочатку з н
едовір'ям відсунулась від нього, а потім, пригадавши, що ця людина врятува
ла їх усіх від смерті, подала йому свої камінці. Він жадібно почав оглядат
и їх, та, не знайшовши в них ніякої щілинки, здивувався ще більше. Тоді він п
очав їх уважно обмацувати. Вони були холодні. Остаточно спантеличений, в
ін тільки запитував себе: «Яким же чином Вогонь проліз у ці камінчики?.. І я
к це так сталося, що він їх не нагрів?»
З острахом і недовір'ям, яке люди завжди почувають до незрозумілих їм тає
мничих речей, Нао обережно повернув ті камінчики назад.

Розділ шостий
КРАЇНОЮ ВОДИ

Ва й уламри йшли вже країною води. Вода лежала перед ними стоячими болота
ми, вкритими ряскою, лататтям, лілеями, човником, кривавником, сочевицею й
очеретом; вона плодила небезпечні й страшні торфовища, вона йшла в озера,
річки, утворювала навколо них намули з каменю, піску й глини, вона била з-п
ід землі і бігла струмочками по долинках, а інколи текла в щілини і гинула
в підземних країнах. Ва вже знали, що Нао треба йти на північний захід. Вон
и вели його навпростець, допомагаючи йому швидше вийти з вологих земель.
Місцевість вони знали чудово. Ва знаходили проходи там, де б нікому й не сн
илося; вони будували плоти, перекидали через провалля стовбури дерев, сп
олучали ліанами протилежні береги. Вони хоч і повільно, але дуже добре пл
авали, особливо коли у воді не було деяких рослин, що чомусь викликали у ни
х великий страх.
Їжі було досхочу. Ва знали багато їстівних корінців і були надзвичайно в
правними рибалками. Вони били рибу острогами, ловили її руками, заплутув
али її в баговиння, принаджували на вогонь, заганяли зграями у вузенькі з
атоки. Вечорами, розіклавши вогонь на косі, на острові чи просто на березі
, вони віддавалися почуттю тихого й мирного щастя.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52