Коли б не кущики волосся на об
личчі, не пристаркуватий вигляд декотрих та не зброя, то Нао, незважаючи н
а їх широкі груди, визнав би переслідувачів за дітей.
Нао ані хвилинки не міг подумати, щоб вони насмілилися напасти на уламрі
в. Карлики й не наважувались. І коли уламри схопилися за свої киї й списи, к
оли, розлігшись по полю, голос Нао покрив їхні погрозливі крики, як рик лев
а воронячий галас, вони одразу ж поховались. Але, мабуть, вдача у них була в
ойовнича, бо через хвилину знову залунав їхній погрозливий крик, після ч
ого вони почали розміщатися півколом. Нао побачив, що карлики хочуть ото
чити його. Боячись їх хитрості більше, ніж їхньої сили, він дав знак відсту
пати. Великі мисливці одразу ж притьмом випередили напасників, які бігал
и ще повільніше, аніж людожери; якби не оті болота, вони нізащо не наздогна
ли б утікачів, хоч і навантажених клітками з Вогнем.
Нао стерігся різних несподіванок, що могли виникнути під час втечі. Він н
аказав своїм юнакам іти далі, а сам поклав Вогонь на землю і став чекати во
рогів. У своїм запалі вони розпорошилися. Троє чи четверо найжвавіших зн
ачно випередили ватагу. Син Леопарда не гаяв часу. Він ухопив кілька каме
нюк та зброю і щодуху побіг назустріч рудим карликам. Це їх дуже здивувал
о; вони злякалися якоїсь хитрості. Один а них, певне ватажок, щось пронизли
во вигукнув, і всі спинилися. Нао добіг уже так, що міг докинути каменюкою
в найближчого, і голосно закричав:
Ц Нао, син Леопарда, не хоче людям зла. Він не стане їх бити, коли вони прип
инять гонитву!
Вони нерухомо вислухали це, але бачачи, що уламр стоїть на місці, знову поч
али оточувати його. Тоді Нао, погрожуючи каменем, вигукнув:
Ц Син Леопарда битиме рудих карликів!
Троє чи четверо списів полетіло у відповідь на погрозу, але жоден з них не
долетів до уламра. Він же кинув каменюку і влучив у найближчого. Той упав.
Другим каменем він не поцілив, а третім ударив одного з ворогів у груди. Пі
сля того він з усмішкою показав четвертий камінь, а потім люто замірився
списом.
Руді карлики, не вміючи добре говорити, краще від уламрів і людожерів роз
уміли жести. Вони знали, що спис Ц куди небезпечніша річ, ніж камінь; отже,
хто вибіг наперед, мусив вертатися назад до гурту, а Нао міг повагом відст
упати. Вони весь час ішли за Нао, тримаючись оддалеки, і коли хто починав в
ипереджувати інших, Нао грізно гукав і націлявся на нього своєю зброєю. Т
аким чином, вороги зрозуміли, що розпорошуватись їм небезпечніше, ніж бу
ти вкупі, а Нао, досягши цієї мети, міг іти далі вже спокійніше.
Так уламри тікали більшу частину для; вони опинилися на відпочинок, коли
рудих карликів давно вже не
було видно. Хмари подерлися, і сонце світило на степові простори через бл
акитні щілини. Твердий суцільний грунт перейшов у грузький, що інколи ха
пав за ноги і затягав, ніби в провалля. На горбочках плазували великі ящір
ки; полискували зелені й жовті гадюки, плигали, скрекочучи, жаби; полохлив
о тікали довгоногі птахи і тремтячих, наче листя осики, крилах.
Мисливці похапцем попоїли. Боячись різних несподіванок від цієї неприв
ітної місцевості, вони одразу ж почали шукати виходу з неї. Інколи вони вж
е думали, що досяглії цього. Грунт твердішав; буки й сикомори з папороттю з
аступали місце верб, тополь та болотяної трави. Але незабаром знову почи
налися болота, знову оточував їх лукавий і зрадницький грунт, і марно про
падали зусилля.
Надходила ніч. Криваве сонце лягло на грузькі торфовища і провалилося в
болото.
Уламрам доводилось тепер покластися лише на свою мужність та інстинкт. В
опи йшли, поки стало зовсім темно. Тоді мисливці спинилися на відпочинок;
перед ними лежав степ, а позаду якась похмура місцевість з плямами невир
азного світла на ній.
Наламавши гілляк та скотивши докупи кілька валунів, вони пов'язали все ц
е ліанами й лозою, забезпечивши себе від раптового нічного нападу. Але во
ни не зважилися розпалити вогнище і лише підгодували вогонь в напівсхов
аних у землю клітках, чекаючи на появу всіляких незрозумілих їм сил, що ін
коли загрожують людському життю, а інколи й рятують його.

Розділ другий
НА ГРАНІТНОМУ ВИСТУПІ

Ніч минула. Під зоряним світлом ні Нам, ні Гав, ні ватажок ні разу не поміти
ли людської постаті. Вони чули тільки вологий вітер, болотяних звіряток
та хижих птахів з волохатими крильми. Коли, наче срібна пара, попливло ран
кове світло, вони побачили перед собою невиразний болотяний луг понад ши
рокою річкою з багатьма острівцями з намулу.
Коли б уламри пішли від берега, вони б знову опинилися перед рудими карли
ками. Шукаючи виходу, треба було отже, йти межею лугу й болота. Кращого шля
ху не було видно, тут же їм загрожувало принаймні менше небезпек. Спочатк
у йти було добре. Аж до самого берега тяглася досить тверда земля, вкрита н
евисокою травою та невеличкими калюжами. Опівдні почали траплятися кущ
ики й кволі деревця, і треба було повсякчас поглядати на вузьку смугу обр
ію. Але Нао не думав, щоб руді карлики були близько. Коли вони не покинули г
натися, то, мабуть, ішли слідом уламрів, тож мусили дуже затриматися.
У мисливців скінчилися харчі. Вони пішли до берега, де водилося багато ди
чини. Тут вони сполохали дрохву, що втекла від них на острівець. Гав зловив
невеличкого ляща, Нао влучив дротиком у деркача, а Нам витяг кілька вугрі
в. Розпаливши багаття з сухої трави та верболозу, вони жадібно втягали в с
ебе дух смаженого м'яса. Життя здавалося їм розкішним, молоді сили буяли в
грудях, вони були певні, що позбулися вже рудих карликів, і весело кінчали
обгризати кістки деркача, коли несподівано через чагарник стрімголов з
аплигали звірі.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52