Він ледве-ледве чує дим, ще
менше Ц печене м'ясо і зовсім не чув людей. Він бачить тільки живе полум'я,
червоні й жовті язики якого плигають, падають, здіймаються вгору, стелют
ься по землі, несподівано пригасають у хмарах диму. Це все не нагадує леву
ні здобичі, ні бою, і він журливо роззявляє свою велетенську пащеку Ц спр
авжню печеру смерті, хрипко й безнадійно рикаючи… Через хвилину Нао бачи
ть, що лев-велетень уже простує в темряву шукати там свою здобич.
Ц Жоден звір не може нас перемогти! Ц вигукує ватажок, глузливо сміючис
ь.

Тим часом, уже може з хвилину, Нам одвернувся від Вогню і слідкує поглядом
за якоюсь тінню на тому боці, що майнула понад берегом і сховалась між вер
бами й сикоморами. І, раптом здригнувшись та витягши руки він шепоче:
Ц Син Леопарда, люди прийшли!
Якийсь тягар стискає груди Нао, і всі троє напружують свою увагу. Але на бе
резі не видно нічого, чути лише плюскіт води, шарудіння звірят, шелест тра
ви й чагарника.
Ц Чи Нам не помилився? Ц питає Нао. Нам упевнено відповідає:
Ц Нам не помилився… Він бачив постаті людей під вербами… їх було дві.
Ватажок більше не має сумніву. Серце його вагається між тривогою й надіє
ю. Він пошепки говорить:
Ц Це країна уламрів. Ті люди, кого ти бачив, Ц це послані Фаумом на полюва
ння або на розвідку.
Він підводиться на весь зріст. Ховатися нема чого, бо і приятелі, і вороги
однаково добре знають, що Вогонь не горітиме без людей. І він голосно гука
є:
Ц Я Ц Нао, син Леопарда, що відвоював Огонь для уламрів! Хай посланці Фау
ма наблизяться.
Але тиша триває й далі непорушна. Заснув навіть вітрець, ущухло шарудінн
я звірят. Серед тиші голосніше потріскує Вогонь і плюскотить річка.
Ц Хай посланці Фаума покажуться! Ц ще раз гукас ватажок. Ц Коли вони пр
идивляться ближче, вони пізнають Нао, Нама й Гава! І їх приймуть, як добрих
гостей.
Освітлені постаті мисливців видно як удень, і всі троє звуть невідомих к
личем уламрів.
Чекають. Вичікування гризе їм серце, малюючи перед очима різні страхіття
. Нарешті Нао люто кидає:
Ц Вороги!
Нам і Гав уже знають це, і радість, яка щойно охопила їх, розвіялась, мов дим
. В цю ніч, коли вже так близько до племені, загрожує їм чи найтяжча небезпе
ка. І вона зростає саме тому, що йде від людей. На цій сусідній Великому бол
оту землі вони сподівалися зустріти людей лише свого племені. Чи не напа
ли вороги Фаума на плем'я знову? Чи не зникли тепер уламри із світу зовсім?

Нао уявляє собі Гамлу полоненою чи мертвою. Він скрегоче зубами і погрож
ує довбнею протилежному берегові річки. Потім, трохи заспокоївшись, сіда
є біля Вогню, уважно вдивляючись у чорну далечінь…
Небо на сході розкривається, і місяць у своїй останній чверті випливає з-
за далекого лугу. Він великий невиразний і червоний; він світить ще мало, а
ле вже на всю місцевість. Задумана ватажком утеча стане неможливою, коли
людей, що поховалися, багато і вони поробили засідки.
Серед оцих думок він раптом різко здригається. Внизу за водою він поміча
є якусь кремезну постать. І хоч як швидко зникає вона в комишах, проте гост
ра, як спис, дійсність уже доходить до свідомості Нао. Щоправда, ховаються
від них не вороги, а уламри, але Нао волів би бачити краще людожерів чи руд
их карликів, тому що пізнав він Агу-Волохатого.

Розділ десятий
АГУ-ВОЛОХАТИЙ

За кілька секунд Нао знову пережив сцену, коли Агу та його брати стояли пе
ред Фаумом, обіцяючи йому здобути Вогонь. Погроза пломеніла в їхніх круг
лих очах, сила й лютість були в їхніх жестах. Плем'я слухало їх з тремтіння
м. Кожен з трьох міг би помірятися силою з великим Фаумом. З своїми волохат
ими, наче у сірого ведмедя, тулубами, величезними долонями та твердими, як
дубове гілля, руками, з своїми хитрощами, спритністю й мужністю, зі своєю н
езламною спілкою та звичкою боротися вкупі, вони варті були цілого десят
ка інших воїнів. І, пригадуючи всіх, кого вони вбили чи покалічили, Нао від
чув безмежну ненависть у серці.
Як подужати їх? Себе син Леопарда вважав однакової сили з Агу. Після стіль
кох перемог його впевненість у своїй силі була велика, але ж Нам і Гав пере
д братами Агу будуть, як леопарди перед левами!
Попри вихор думок, що зароїлися в голові, Нао миттю прийняв рішення. Він ро
здумував не довше, ніж заско-чений зненацька олень.
Ц Першим побіжить Нам, Ц наказав ватажок, Ц а за ним Гав. Вони понесуть
списи й дротики, а довбні я їм скину, коли вони спустяться із скелі. Огонь п
онесу я сам.
Навіть маючи таємничі камінчики ва, не міг він залишити завойованого Вог
ню.
Нам і Гав зрозуміли, що їм доведеться тікати від прудкопогого Агу з брата
ми не лише одну ніч, а поки не добіжать до племені. Вони похапцем схопили с
вою легку зброю. Нам уже спускався, за ним, на відстані десятка ліктів, сун
ув Гав. Спускатися було важче, ніж підніматись, через непевне світло й нес
подівані тіні, через те, що доводилося спускатися в темряві помацки, спин
ятися над непомітними кручами та щільно притискатись до скелі.
Нам не встиг торкнутися ногою землі, як з берега полинув крик сови, а відпо
віли йому олень і крик водяного бугая.
Схилившись над кручею, Нао побачив, як Агу, виплигнувши з комишів, блискав
кою кинувся назустріч. За хвилину вискочили і його брати Ц один з півдня,
другий зі сходу.
Нам сплигнув на землю.
Тут вагання охопило серце Нао. Він не знав, чи слід кидати Намові довбню, ч
и кликати його назад. Юнак бігав швидше сивів Зубра, але воли мчали до скел
і з усіх боків і могли поранити його описом чи дротиком…
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52