Камінь зачепив його за тім'я, другий спис коль
нув у лопатку… але він уже був поза небезпекою. Вороги не зважилися дати в
ирішальний бій і цього вечора,

Розділ третій
НІЧ НА БОЛОТІ

Син Леопарда поклав людину на суху траву біля вогню і почав із здивуванн
ям та недовір'ям розглядати її. Це була істота, не подібна ні до уламрів, ні
до кзамів, ні до рудих карликів. Її довгий і вузький череп укривало рідке м
ізерне волосся; вузькі очі, темні, каламутні й сумні, дивилися так, наче ні
чого не бачили. Щоки позападали, нижні зуби ховалися за передніми, як у пац
юка. Але що найбільше дивувало ватажка, так це циліндричний тулуб, на яком
у майже не видно було плечей, руки ж виходили, наче лапи крокодила. Шкіра б
ула суха й тверда, схожа на гадючу, з глибокими зморшками. Людина нагадува
ла синові Леопарда одночасно і змію, і ящірку.
З тієї хвилини, як Нао поклав людину па суху траву, вона ні разу ще не ворух
нулася. Інколи вона повагом підіймала повіки і зводила свої темні очі на
мисливців. Дихала вона голосно й хрипко, ніби стогнучи. Нам і Гав дивилися
на неї з відвертою огидою і були ладні викинути її у воду. Нао ж зацікавивс
я нею вже хоч би через те, що врятував її від ворогів. Бувши ж взагалі цікав
ішим за своїх товаришів, він хотів довідатися, звідки вона прийшла, як опи
нилася в болоті, як її поранено та чи була це людина, чи щось середнє між лю
диною і плазуном. Він спробував пояснити жестами, що він її не хоче вбиват
и, а потім показав на загорожу карликів, доводячи, що це вони можуть убити.

Людина, повернувши голову до ватажка, випустила якийсь глухий горловий з
вук. Нао побачив, що вона його зрозуміла.
Серп місяця доплив до обрію, велика блакитна зоря вже зникла. Людина підв
елась і поклала траву на свою рану. Інколи її темні очі наче світилися.
Коли місяць зайшов, зорі виразніше замиготіли на небі і у воді, і карлики з
нову розпочали свою роботу. Вороги працювали цілу ніч. Одні носили гілки,
другі посували загорожу. Кілька разів Нао хотів уже починати бій, але все
не зважувався, чекаючи на якийсь щасливий випадок.
Минула й ця ніч. Ранком руді спробували кидати списи, і декілька з них доле
тіло до загорожі уламрів. Вороги зняли радісний галас. Це був останній де
нь. До вечора карлики підсунуть до краю свою загорожу і нападуть ще до зах
оду місяця… А уламри з гнівом і розпачем поглядали на зеленувату воду, і г
олод гриз їм шлунки.
Удень поранений гість мав ще дивніший вигляд. Очі у нього були надзвичай
но темного кольору, довге циліндричне тіло вигиналося, наче хробак; суха
м'яка рука чудно закручувалася за спину.
Та ось він раптом ухопив списа і хутко кинув його у лист латаття. Захлюпот
іла вода, блиснуло щось золотисто-мідне, і людина, хутко орудуючи зброєю,
витягла велетенського коропа. Нам і Гав радісно загукали: риби вистачило
б наїстися кільком чоловікам. Тепер вони вже не шкодували, що ватажок уря
тував це чудне створіння від смерті.
Вони ще більше зраділи, коли людина спіймала ще кілька рибин, маючи прост
о дивовижний хист до рибальства. Надія знову ожила в їхніх серцях. Побачи
вши, як ще один вчинок ватажка дав гарні наслідки, Нам і Гав. ледве стримув
али себе від радості. Тепер, коли після їжі тепла кров швидше потекла в тіл
і, вони більше не хотіли думати про смерть. Нао, напевне, вигадає ворогам я
кусь несподіванку, винищить їх багатьох одразу, і нажене на решту смерте
льного жаху.
Сип Леопарда не поділяв цієї надії. Він не бачив ніякої можливості вряту
ватись від рудих карликів. Чим більше він міркував, тим краще відчував, що
ніякі хитрощі не допоможуть. Він без кінця снував і тут же відкидав нові п
лани втечі. І він ухвалив кінець кінцем покластися лише на силу своїх рук
та на те щастя, що в нього охоче вірять люди й звірі, кому траплялося іноді
врятуватись від великої небезпеки.
Перед тим як сіло сонце, небо на заході раптом закрила темна хмара, що весь
час змінювала свої обриси Удамри збагнули, що це не хмара, а величезний та
бун перелітних птахів. Разом з шумом вітру долинало, крякання круків, що л
етіли попереду всього птаства. За ними пливли журавлі, качки з витягнути
ми різнобарвними головами, важкі гуси, шпаки Ц чорні камінчики. В одній з
граї летіли дрозди, сороки, синиці, дрохви, чаплі, лелеки, сивки та бекаси.

Безперечно, там, за обрієм, трапилася якась несподівана катастрофа, що на
жахала їх і зігнала з насидженого місця.
Ледве почало смеркатись, показались і звірі. Стрімголов промчали олені,
коні, мегасероси та тонконогі сайгаки, вихором майнули зграї вовків і со
бак, великий жовтий лев з левицею випереджали шакалів, плигаючи щоразу н
а п'ятнадцять ліктів. Багато звірів спинилося біля болота.
Одвічна війна знову розгорілась: леопард плигнув коїш на спину, вовки лю
то насіли на табун сайгаків, орел потяг під хмари чаплю, лев з громовим рев
ом вибирав собі здобич. Повз нього мала пробігти велетенська, масивна, як
мамонт, звірина па низьких лапах з грубою і зморшкуватою, подібною до кор
и старого дуба, шкірою. Лев, мабуть, не знав цього звіра, бо ревнув удруге й п
огрозливо вишкірив зуби, настовбурчивши грипу. Роздратований цим ревом,
носоріг задрав скою рогату морду і люто рушив на лева. Це не була навіть бо
ротьба. Гнучке руде тіло хутко покотилося набік, а зморшкувате одоробло
вже бігло далі, жартома побивши напасника. Смертельний зойк болю й люті в
илетів з грудей лева.
Нао гарячково дожидався, що напад звірів прожене карликів. Але його спод
івання не справдилися.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52