Вхо
пить його і миттю побіжить. Ваші списи мусять наздогнати його.
Нам і Гав пішли шукати шакалів. Їх неважко було вислідити, їхнє скавчання
одразу вказує, де вони: вони знають, що звір неохоче полює на них. Уламри зн
айшли шакалів біля купи дерев. Їх було четверо, і вони люто гризли якийсь к
істяк, де не було й малесенького шматочка м'яса. Вони не втекли від людей, л
ише з тривогою вп'ялися в них очима і, тихо повискуючи, готові були в одну м
ить зникнути, коли б люди підійшли ще ближче.
Нам і Гав зробили все так, як їм наказав Нао. Вони поклали на землю шматок о
ленини і, віддалившись, застигли нерухомо, наче сталії стовпами. Шакали п
очали обережно кружляти по траві. Від пахощів м'яса їхній острах став сла
бнути. Вони хоч і часто зустрічалися з двоногими істотами, та жоден з них н
е зазнавав їхніх хитрощів. Однак, здогадуючись, що вони дужчі за них, шакал
и крутились оддалік, а бувши розумними звірами і знаючи, що небезпека три
ває завжди Ц і вдень і вночі, вони були сповнені недовір'я. Отже, шакали ду
же довго блукали біля уламрів, багато разів обходили їх, засідали в купі д
ерев, знову виходили звідти і знову починали кружляти біля нерухомих пос
татей. Серп місяця встиг почервоніти на сході, перше ніж терпець їм увірв
ався.
Вони почали смілішати, наближатись уже на двадцять ліктів до принади й д
овго чекали, тихо гавкаючи. Нарешті голод переміг їх обережність, і вони с
трімголов кинулися до м'яса всі разом, випереджаючи одне одного. Все це ст
алося так швидко, як і казав Нао. Але списи майнули ще швидше, пробиваючи р
ебра двом шакалам, тоді як двоє інших тікали із здобиччю; сокири добили по
ранених звірів.
Коли Нам і Гав подавали Нао шакалячі шкури, він задоволено пояснив:
Ц От тепер ми вже можемо дурити людожерів. Дух шакала куди міцніший за на
ш.

Огонь розгорівся, підгодований свіжим хмизом. Він високо підкидав своє н
енажерливе полум'я і яскравіше освітлював людей, що спали покотом, і збро
ю, і харч. На варті було вже двоє нових, обидва вони сиділи, похиливши голов
и й не передчуваючи небезпеки.
Ц Ну, цих легше застукати, Ц сказав Нао, уважно придивившись до них. Ц Н
ам і Гав полювали на шакалів, тепер піде полювати на когось і син Леопарда.

Він пішов з горба, несучи з собою шакалячу шкуру, і зник у чагарнику, що ріс
на заході. Спочатку Нао віддалився від людожерів, щоб його не помітили. Ві
н перейшов чагарник, проліз високою травою, обминув оточену очеретом кал
южу, обережно проповз між липами і врешті опинився за кущем, не доходячи ч
отирьох сотень ліктів до Вогню.
Вартові й не поворухнулися. Невідомо, чи й відчув котрий з них шакалячий д
ух, та він і не міг його, звичайно, занепокоїти. А Нао тим часом розгледів ус
і подробиці табору. Спочатку він полічив, скільки було воїнів і якої вони
сили. Майже всі були кремезні, мали широкі груди, довгі руки та короткі ног
и. Уламр зауважив собі, що ніхто а них його не наздожене. Потім він оглянув
місцевість. Праворуч лежав невеличкий горбочок, відділений од Нао смуго
ю голої землі. Далі йшло кілька кущиків, а за ними, завертаючи праворуч, ви
сока трава. Ця трава рогом доходила чи не на п'ять або шість ліктів до Вогн
ю.
Нао вагався недовго. Вартові сиділи до нього спиною, і він поліз на підвищ
ення. З кожним їхнім рухом він спинявся й прикипав до землі. Як чиїсь ніжні
руки, почував він на собі світло огнища й місяця. Так нарешті дістався він
до пагорка, проліз кущиками та травою і опинився біля Вогню.
Тіла сонних воїнів майже оточували його, до більшості можна було б докин
ути списом. Коли б вартові зняли тривогу, його б, напевне, спіймали. Та йому
сприяло те, що вітер дув на нього, односячи геть розведений димом його й ша
калячої шкури дух. До того вартові майже спали і лише коли-не-коли знову п
ідкидали вгору похилені на груди голови…
Облитий яскравим світлом, Нао плигнув, як леопард, простяг руку і вхопив о
дну головешку. Він уже тікав у траву, коли залунав крик; один вартовий біг
за ним, другий кидав списа. Майже в ту ж мить з землі підвелося з десяток по
статей.
Перше ніж людожери кинулись навздогін, Нао вже перебіг місце, де його мог
ли перейняти. Вигукуючи свій бойовий клич, біг він просто до горба, де на н
ього чекали Нам і Гав.
Кзами Кзами
Ц назва племені людожерів.
гналися за ним поодинці, виючи, наче кабани. Своїми короткими ногам
и вони бігли досить прудко, але не так, щоб зловити уламра. Вимахуючи своїм
факелом, він плигав перед ними, ніби мегасерос. Він випередив кзамів на п'
ять сотень ліктів, коли добіг до горба й побачив там Нама і Гава.
Ц Біжіть попереду! Ц гукнув він їм.
Ставні й сильні, вони помчали майже так само швидко, як і Нао. Добре, що він у
зяв із собою саме цих гнучких юнаків, а не старших, хоч і дужчих мисливців.
Адже, тікаючи від кзамів, вони за кожні десять скоків випереджували тих н
а два лікті. Син Леопарда поспівав за ними, не втомлюючись. Він іноді спиня
вся, щоб подивитись на свою головешку. Його турбувало і те, що за ним гнали
сь, і те, як би не втратити свою огненну здобич, через яку він перетерпів ст
ільки лиха. Полум'я пригасло, лише трохи жевріючи на сирому дереві. Та все
ж жар був досить сильний, і Нао сподівався на першому ж спочинку оживити й
ого в Огонь і нагодувати хмизом.
Місяць проплив уже третину своєї дороги, коли улам-ри опинилися перед бо
лотом. Болото не перешкоджало їм, вони знали через нього стежку, якою вже к
олись ішли і яка довела їх до кзамів. Стежка була вузенька й кручена, але т
верда, бо йшла по порфіру.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52