Наприклад, їхній в
атажок, вступаючи з табуном на нову невідому чи небезпечну місцевість, н
а деякий час затримував похід, посилаючи спочатку розвідку.
Мамонти все йшли берегом Великої річки, і скоро їхній шлях відхилився ві
д того, яким уламри мали йти до свого племені. Досі річка текла на північ, т
епер же повернула на схід і незабаром мала повернути назад, на південь. На
о занепокоївся. Коли табун не схоче покинути берег, з ним доведеться розл
учитися. А так добре було жити серед цих велетенських лагідних приятелів
. Після такої безпечності самотність буде здаватися ще лютішою. Вона обі
цяє лише осінні дощі, ліси, повні хижаків, безмежні гнилі болота; тут довед
еться невпинно берегтися засідок, боротися проти жорстокостей стихій т
а лукавства тигрів і левів.
Ранком Нао підійшов до ватажка мамонтів і сказав йому:
Ц Син Леопарда уклав спілку з племенем мамонтів. Його серцю дуже любо бу
ти з ними. Він ішов би за ними завжди, але він мусить знову побачити Гамлу н
а березі Великого болота. Його шлях лежить на північ і до заходу. Чому б ма
монтам не залишити берег Великої ріпки?
Він сперся на ікло мамонта; звір нерухомо вислухав його, а потім тихо хитн
ув своєю важкою головою і вирушив у дорогу, щоб вести табун, який і далі су
нув собі берегом. Нао зрозумів, що це була відповідь велетня. Він сказав со
бі:
«Мамонтам потрібна вода… Уламри теж пішли б берегом…»
Та нічого не вдієш. Нао тяжко зітхнув і покликав своїх юнаків. Коли табун з
ник з очей, він виліз на горб. Звідти мисливець побачив удалечині ватажка,
що дав йому притулок у табуні і врятував його від кзамів. Жаль за минулим і
побоювання перед майбутнім стиснули Нао груди. Кинувши погляд на північ
ний захід, на осінні степи й чагарники, він гостро відчув свою беззахисні
сть і слабість, і його серце сповнилося ніжності до мамонтів.


Частина третя

Розділ перший
РУДІ КАРЛИКИ

Весь час ішли великі дощі. Нао, Нам і Гав брели по калюжах, блукали під мокр
им гіллям, переходили гори, спочивали під деревами, в западинах і щілинах
скель та в ярах. Це був час грибів. Всі троє мисливців знали, що ті гриби дуж
е лукаві, що вони можуть убивати людину, як гадюки; отже, вони їли лише ті, пі
знавати які навчили їх діди. Тут їм сприяв також їхній нюх. Коли у них не бу
ло м'яса, мисливці ходили по дубовики, лисички та інші гриби. Вони знаходил
и їх під вологими кущами, мокрими дубами, порослими мохом та поїденими ір
жею, берестами й сикоморами, поміж слизькою травою, в сонних печерах, під з
ахистом великих уламків сланцю, гнейсу чи граніту.
Тепер, коли мисливці вже здобули собі Вогонь, вони могли пекти гриби, наст
ромивши на палички чи поклавши на камінь, а то й просто на глину. Уламри пе
кли також жолуді й корінці, інколи каштани, їли звичайні й букові горіхи, п
или солодкий сік кленів. Вогонь був для них і радістю і лихом. Вони, вдаючи
сь до різних хитрощів, боронили ііого від ураганів і дощів.
Часом, коли дощ ішов надто рясно й уперто, Вогонь ховали у якомусь захистк
у. Коли ж такого захистку не можна було знайти під скелею, деревом чи в зем
лі, його доводилось робити самим. Так втрачали вони багато днів, особливо
тоді, коли мусили обмішати різні перешкоди. Мисливці силкувалися йти нав
простець, хоч не завжди це був найкоротший шлях. Але вони не знали цього, п
ростуючи до країни уламрів інстинктивно, лише зрідка звіряючи напрямок
за сонцем.
Нарешті дійшли вони до піщаної землі, вкритої горбами граніту й базальту
. Одноманітна, злиденна й похмура, вона зовсім закривала шлях на північни
й захід. Подекуди росли по ній кущики твердої трави, животіли на дюнах поо
динокі покручені сосонки, гризли каміння лишаї, гойдаючи на вітрі своїми
сивими пасмами. На косогорах горбів та ніж ними інколи пробігали прудко
ногі зайці та антилопи. Дощ трохи вгамувався. Разом з пошматованими хмар
ами летіли зграї журавлів, гусей та бекасів.
Нао спочатку не зважувався йти цією злиденною землею. Почипало вже вечор
іти, світло по дюнах стелилось якесь брудне, повівав слабкий нудний віте
р…
Дивлячись на дюни й на кам'яні горби, всі троє відчували звідти подих пуст
ині. Але, маючи з собою цілий оберемок м'яса та яскраве полум'я у клітках, во
ни вирушили назустріч своїй долі.
Минуло п'ять днів, а мисливці ще не бачили краю голим дюнам. їм доводилося
голодувати: сухорляві прудконогі звірі тікали від них; допікала їм і спр
ага. Дощі припинились, і пісок випив усю воду. Крім того, кілька разів у них
ледве пе помер Вогонь. Та на шостий день трава стала траплятися частіше і
не така вже квола; сосни поступилися місцем сикоморам, платанам та топол
ям. Побільшало калюжок, почорніла земля, чорними хмарами низько пависло
небо. Уламри розташувалися на ніч під осикою, розпаливши з вогкого дерев
а й листу Вогонь, що шипів і пускав під дощем задушливий дим.
Спочатку вартував Нао, а потім його заступив Нам. Юнак ходив біля вогнища,
обережно перегортаючи його в разі потреби гострою ломакою та просушуюч
и гілля, перше ніж класти на багаття. Крізь пару й дим вихоплювалося кволе
світло; воно лилося па глину, прослизало поміж кущиків, ледве червонило п
ожовкле листя. Навкруги ж нього гойдалася темрява. Вона сповнювала собою
все, а в струмочках і калюжках лежала чорною зловісною смолою. Нам нахили
вся над Вогнем погріти руки, а потім прислухався. В тій чорній безодні мог
ла ховатися небезпека: могли пошматувати звірячі пазурі та щелепи, стовк
ти ноги табуна, смертельно куснути гадюка, потрощити кістки сокира, проб
ити груди спис…
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52