VadikV


69
Жозеф Анри Рони-старший:
«По вогонь»



Жозеф Анри Рони-старший
По вогонь

AVB
«По вогонь. Печерний лев: Повісті»: Видавництво ЦК ЛКСМУ "Молодь"; Київ; 1979

Аннотация

Повість відомого французьког
о письменника Жозефа Роні-старшого (1856Ц 1940) переносить нас на десятки тися
ч років назад, у кам'яний вік. Образно й захоплююче змальовує автор сповне
не пригод і тривог життя доісторичних людей, змушених вести повсякденну
сувору боротьбу з грізними силами природи, з лютими хижаками, з ворожими
племенами.

Жозеф Роні
ПО ВОГОНЬ

Частина перша

Розділ перший
СМЕРТЬ ВОГНЮ

Уламри бігли вночі, охоплені жахом. Їм, збезумілим від страждань і втоми, в
се здавалося дрібницею перед найбільшим нещастям: у них помер Вогонь. Во
ни доглядали його в трьох клітках, відколи існувало їхнє плем'я; чотири жі
нки і два воїни годували його і вдень і вночі.
За найтяжчих часів він завжди мав від них поживу; вкритий від дощу, негоди
, поводі, він подорожував через річки и болота, синіючи вранці та червонію
чи ввечері. Його могутнє лице гнало від себе чорного й жовтого лева, печер
ного й сірого ведмедя, мамонта, тигра й леопарда; його червоні зуби борони
ли людину від усього широкого світу. Всі радощі життя втілювалися в ньом
у. Він надавав м'ясу смачного духу, гартував списові його вістря, колов тве
рде каміння; руки ноги поблизу нього почували в собі приємну міць; він бад
ьорив плем'я в повних різного страхіття лісах, безкраїх степах, у глибина
х холодних печер. Це був Батько, Вартовий, Рятівник, однак лютіший і страшн
іший за мамонта, коли виплигував з клітки і починав жерти дерева.
Він помер! Ворог встиг знищити дві клітки, а в третій під час утечі Вогонь
на очах зблід і зменшився. Він так ослаб, що не міг уже гризти болотяної тр
ави; він тремтів, як хворе звірятко. Нарешті вогник зменшився до розмірів
червоної цяточки, яку добиває вітер своїми подихами… І потім він зник… У
ламри, приголомшені горем, бігли в глуху осінню ніч. Зірок не було. Важко н
ебо нависло над важкою водою; болотяні рослини простягали назустріч сво
ї холодні галузки; різне гаддя булькало у воді; вода непомітно ковтала чо
ловіків, жінок, дітей. Прислухаючись до голосів провідників, уламри силк
увалися простувати найтвердішим шляхом по острівцях та бродами.
Троє поколінь знало цей шлях, але спробуй знайди його, коли навіть зорі на
небі не світять. Та все ж на ранок вони вийшли до лугу.
Холодне світло цідилося крізь сірі хмари. Вітер кружляв над масною, як гі
рська смола, водою; ряска напиналася, наче гнійна болячка; задубілі плазу
ни ворушилися поміж білого латаття та човників. Чапля знялася з попеляст
ого дерева… Перед уламрами розляглася безмежна рівнина, вся вкрита тума
ном, під холодом якого тремтіла рослинність. Люди звеселіли, випросталис
я, перешили останні мочарі й ступили на тверду землю.
Вони опинилися серед високої трави. Коли небезпека смерті минула, багато
уламрів цілком втратили свою жвавість; вони попадали на землю і тієї ж ми
ті поснули. Жінки трималися краще за чоловіків; декотрі з них втратили ді
тей у болоті й скиглили, наче вовчиці. Всі вони розуміли, що плем'я має вели
кі втрати, що настають тяжкі часи: ті, хто врятував своїх дітей, на радощах
підносили їх угору до хмарного неба.
В світлі ранку Фаум перелічив своє плем'я, вживши для цього пальці і гілки
. Кожна гілка йшла за число пальців на двох руках. Він не дуже добре рахува
в, однак побачив, що ще лишилося чотири гілки воїнів, більш як шість гілок
жінок, близько трьох гілок дітей і кілька дідів.
А старий Гун, вміючи рахувати краще за всіх, заявив, що з чоловіків урятува
вся один на п'ять, із жінок Ц одна на три, а з дітей Ц одно на гілку. Тоді всі
, хто не спав, відчули безмежність свого лиха. Вони збагнули, що їхнім поко
лінням загрожено в самім корені, що сили природи стануть для них убивчим
и; голі й безпорадні, мусять вони тепер блукати по широкому світу.
Незважаючи на всю його мужність, Фаума опанував розпач. Ні його могутня п
остать, ні велетенські руки не тішили його більше; на широкому обличчі, ук
ритому шорстким волоссям, у жовтих, як у леопарда, очах була гнітюча втома
; він поглядав на свої рани від ворожих списів та інколи злизував кров, що
ще й досі текла з рани на руці.
Як усі переможені, він пригадував ту хвилину, коли сам міг перемогти. Улам
ри жваво стали до бою, сам він трощив ворожі голови своїм кийком. Знищивши
чоловіків, забравши жінок та вбивши ворожий Вогонь, вони здобули б собі п
раво полювання на нових рівнинах та в невичерпно багатих на дичину лісах
. Але звідки ж тим лихом повіяло? Чому уламри у відчаї почали тікати, чому з
ахрустіли їхні кості, чому розпорото їхні животи, чому передсмертний зой
к линув з їхніх грудей, в той час як ворог захопив їхній табір і руйнував с
вященні Вогні? Так запитувала темна й безпорадна думка Фаума. Ця думка вп
ерто переслідувала його. Вона не хотіла гинути, вона відчувала, що ні енер
гії, ні мужності, ні лютості у неї не поменшало.
Сонце тим часом почало пригрівати сильніше. Воно пливло понад болотом, п
ронизувало воду, сушило рівнину. З ним линула радість ранку, рослини ожив
али під його промінням. Вода здавалася легшою, менш зрадливою, прозорішо
ю. Вона грала сріблястими хвильками поміж яскраво-зелених острівців, од
бивала блиском малахіту та перлів, м'якими тонами сірки, плівочками слюд
и, та й дух від неї з-під верб та вільх ішов ніби легший, Граючи відблисками
, пишалося баговиння, полискувало жовте латаття, маячили сині півники, бо
лотяні молочаї, кривавники, цілі затоки козельців з листям цар-зілля, пла
куна, росянки;
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52