кров текла в нього з трьох довгих ран на грудях. Щодо Нама, то в
ін лежав на землі непритомний; рани були невеликі, але груди й спину пройм
ав такий біль, що він не міг підвестися. На запитання Нао він відповів щось
невиразне, ніби людина в напівзабутті.
Тоді ватажок спитав:
Ц Чи може Гав дійти до річки?
Ц Гав дійде до річки, Ц стиха вимовив молодий уламр. Нао припав ухом до з
емлі, потім кілька разів потяг носом повітря. Ніщо не свідчило про наближ
ення лева-велетня, а що після гарячки бою спрага стала вже нестерпною, то
Нао взяв Нама на руки і переніс його до річки. Там він допоміг напитися Гав
ові, напився сам і напоїв Нама, набираючи воду в жмені та ллючи йому в рота.
Потім він повернувся до схованки, несучи Нама на руках та підтримуючи Га
ва, що йшов хитаючись.
Уламри не вміли гоїти рани: вони лише вкривали їх листям, для чого брали ли
стя пахуче, керуючись більше звірячим, ніж людським інстинктом. Нао пішо
в шукати цих ліків і повернувся з листям верби та м'яти; він розтер їх і при
клав до грудей Гава. Поволі Нам прочнувся із свого забуття, хоч руками, а о
собливо ногами, ще не міг ворухнути. Нао не забув підбадьорити юнаків:
Ц Нам і Гав добре бились… Сини уламрів довго вихвалятимуть їхню мужніс
ть…
Обличчя юнаків зашарілись від ватажкової похвали.
Ц Нао побив тигрицю, як перед тим побив сірого ведмедя, Ц через силу про
шепотів син Сайгака.
Ц Нема в світі вояка, дужчого за Нао! Ц простогнав і Нам.
Син Леопарда лагідно подивився на своїх хлопців і сказав з переконанням
, що пробудило в серцях поранених надію на майбутнє:
Ц Ми відвоюєм Огонь! А потім додав:
Ц Лев-велетень ще далеко… Нао піде пошукати їжі. Нао пішов блукати по по
лю, тримаючись поблизу річки. Кілька разів він спинявся біля тигриці. Вся
закривавлена, вона була жива, лише очі блискали, як і перше. Вона весь час с
тежила за високим мисливцем, що ходив біля неї. Її рани на спині були нетяж
кі, лапам же треба було гоїтись довгий час.
Нао знову спинився біля переможеної. Вважаючи, що їй властиві ті самі поч
уття, як і людині, він крикнув:
Ц Нао побив тигриці лапи… Він зробив її слабшою за вовчицю.
І коли він наблизився, тигриця підвелася з риком, сповненим гніву й страх
у. Нао замірився своїм києм.
Ц Нао може вбити тигрицю, а тигриця безсила вжити хоч би одного пазура пр
оти Нао!
В степу почулося невиразне тупотіння.
Нао плигнув у високу траву. Невдовзі повз нього вже пробігало кілька оле
ниць, тікаючи від собак, гавкотня яких долітала з далечини. Зачувши дух ти
гриці й людини, вони скочили у воду, але свиснув спис Нао Ц і одна з них, пор
анена в бік, відбилась од інших.
Нао швидко підплив до неї і добив своїм києм. Потім він перекинув її через
плече і мерщій побіг до схованки, бо вже зачув, що небезпека близько… Коли
він ліз під каміння, печерний лев уже виходив з лісу.

Розділ шостий
НІЧНА ВТЕЧА

Минуло шість днів після бою мисливців з тигрицею. Рани Гава загоїлись, ал
е він не повернув ще тієї сили, що витекла з нього разом з кров'ю. Нам теж май
же оклигав, хоч припадав на одну ногу. Нао гризла нудьга й тривога. Кожної
ночі лев-велетень пропадав щоразу на довгий час, бо дрібні звірі ширше до
відувалися про його присутність: вона відчувалась у сутінках гаю, здалек
у застерігаючи дичину від страховища на берегах річки. А як лев і сам був н
енажера та ще й мусив годувати тигрицю, то йому було дуже скрутно: досить ч
асто їм обом доводилося голодувати, життя їхнє було мізерне й неспокійне
, ніби у якихось там вовків.
Тигриця одужувала. Вона так тихо й безпорадно пересувалася по траві на с
воїх побитих лапах, що Нао навіть не відходив, коли кепкував з неї за її по
разку. Він не хотів її добивати, бо клопоти про її харчувапня добре втомлю
вали її приятеля і змушували його до довгих подорожей. А тим часом людина
й покалічений звір почали призвичаюватись одне до одного. Спочатку при з
гадці про свою поразку тигриця рикала з люті й страху. Вона з ненавистю сл
ухала розмірену мову людини, цей переливчастий і мінливий голос, так мал
о подібний до голосів, що рикають, виють або ж ревуть. На цей голос вона пов
ертала свою кремезну голову і показувала страшну зброю, що оздоблювала ї
й щелепи.
А людина, вертячи у неї перед носом києм чи сокирою, знову повторювала їй с
воє:
Ц Чого варті тепер пазурі тигриці? Нао має змогу строщити їй зуби києм, р
озпороти їй черево списом. Тигриця безсила проти Нао, як сарна чи сайгак.

І тигриця призвичаювалася до людської мови та неспокійної зброї і зацік
авлено придивлялася зеленкуватими очима до цієї чудної двоногої поста
ті. І хоч вона згадувала ті страшні удари кия, вона тепер не боялася його з
овсім. Така вже у звірів природа, щоб вірити В незмінність того, що вони ба
чать кілька разів однаковим. А як кожного разу Нао лише замірявся києм, а н
е бив, то вона й не думала, що він коли-небудь її вдарить. Зпавши ж, крім того,
людину за звіра дуже страшного, вона перестала вважати її за здобич та зв
икла до її присутності, а така звичка для всіх звірів межує з певною симпа
тією. Та й сам Нао з часом відчував утіху в спогляданні пораненої тигриці
Ц це видовисько постійно нагадувало йому про здобуту перемогу. Отже, й в
ін почував до неї невиразне співчуття.
Надійшов час, коли у відсутність лева-велетня Нао вийшов на берег уже не с
ам: за ним плентався й Гав.
Напившись, вони понесли воду в угнутому шматку кори напоїти Нама. На п'яти
й день тигриця поповза дісталася до води та силкувалась напитися.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52