ще трохи Ц і йому п
ощастило б це зробити, проте лев прудким рухом відкинув його геть Ц і за х
вилину тигр уже лежав під могутньою лапою, що порола йому черево. Кишки бл
акитними ліанами вилізли геть, попливла по траві червона кров, дикий рев
струсонув поле. Печерний лев саме трощив ворогові ребра, коли нарешті до
бігла тигриця. Вагаючись, вона потягла носом запах теплої крові і, ще не пе
вна поразки свого самця, запитуюче нявкнула до нього.
На цей поклик тигр підвівся, охоплений найвищою хвилею войовничого запа
лу, але зразу ж заплутався в своїх кишках і впав, безсило витягти лапи. Тиг
риця інстинктом збагнула, як мало лишилося жити тому, хто так довго ділив
з нею тремтячу здобич, оберігав покоління, боронив породу від безлічі на
пастей. Невиразна ніжність ворухнулася в її душі, що не знала жалю. Вона ві
дчула спільність своєї з ним боротьби, радощів і болю. Але проти природи н
е підеш: вона збагнула, що стоїть перед дужчою, ніж у тигрів, силою; отже, кор
ячись інстинктові життя, побігла вона в нетрі, глухо скаржачись та довго
оглядаючись.
Печерний лев не погнався за нею. Він радів з почуття сили своїх м'язів, пер
едчував майбутні пригоди кохання та полювання. Тигр його більше не турбу
вав; однак він іноді позирав на свою жертву; він не зважувався її добивати
, бо знав обережність і, як переможець, стерігся можливості зайвих поране
нь.
Насунула година крові; поволі, лукаво й зрадливо попливла вона в глиб ліс
ів. Денні звірі замовкли, 3 перервами чути було гарчання вовків, гавкотню с
обак, саркастичний регіт гієни, зітхання хижого птаха, переливчасте кумк
ання жаб та сюрчання пізнього коника. Поки сонце пригасало за верховіття
м лісу, велетенський місяць спливав на сході.
Крім двох хижаків, не видно було нікого. Тур утік під час їхньої боротьби;
тисячі делікатних носів відчували в сутінках їхню страшну присутність.
Лев-велетень міг ще раз пізнати марність своєї сили. По галявинах та чага
рниках дичини плодилося безліч, а йому щодня доводилося боятися голоду.
Дух його супроводжував скрізь, а цей дух зраджував дужче, ніж шарудіння з
емлі, трави, листу й гілок під його ногами: гострий і в'їдливий, він сягав ду
же далеко. Він пронизував гущавину лісу, плив понад водою і, завчасу полох
аючи дрібну дичину, сам її рятував. Усе тікало, ховалося, зникало без сліду
. Місцевість ставала пустельною, вимирала, ні на кого було полювати, і лев
відчував свою повну в світі самотність.
Отже, надходила ніч, а велетень був голодний. Вигнаний із свого кутка пові
ддю, він переплив річки, блукаючи по невідомих краях. І тепер, після перемо
ги над тигром, він старанно втягав носом повітря, шукаючи духу здобичі. Та
вона була дуже далеко; він ледве чув шелест польових звірят у траві та гор
обців у гніздах; бачив па вершку чорної тополі двох чапель, обережність я
ких лишила б його ні з чим, коли б навіть він міг видертись на дерево. Та й ві
дтоді, як став дорослим звіром, лев міг лазити тільки на низькі дерева з гу
стим гіллям.
Голод повернув його до тієї теплої хвилі духу, що йшла від нутрощів перем
оженого звіра. Він підійшов і принюхався, але м'ясо тигра здалося йому гид
ким, як отрута. Розлючений, він плигнув на свою жертву, перегриз їй хребет
і подався блукати по місцевості.
Валуни привернули його увагу. Перше вони були за вітром; оскільки нюх у ле
ва слабший, ніж у вовків, він не помічав присутності людей. Наблизившись, в
ін одразу зачув здобич і прискорено захекав.

Уламри тремтіли, дивлячись па постать хижака. З часу втечі мегасероса пе
ред їхніми очима розгорнулася низка подій, що могла вжахнути всяку живу
істоту. В червоному присмерку заходу їм видно було, як печерний лев кружл
яв біля їхньої схованки, соваючи морду в щілини; очі його блимали, наче зел
ені зірки, вся істота дихала нетерплячкою і голодом.
Дійшовши до отвору, куди пролізли люди, він нахилився та спробував всуну
тії туди голову. Мисливців узяв страх, чи не пощастить йому розвалити кам
іння. З кожним поворотом його велетенського тіла Нам і Гав корчились від
жаху, тяжко зітхаючи. Нао запалився ненавистю. Вона зросла ще більше, коли
звір почав рити землю. Лев-велетень, хоч і не вживав цього способу звичайн
о, все ж тямив, як розширити отвір чи перекинути якусь перепону. Його спроб
а приголомшила юнаків, Нао ж присів і штрикнув його списом у голову. Хижак
люто рикнув і покинув свою роботу. Його блискучі очі пронизували сутінки
; маючи вночі кращий зір, ніж удень, він чітко бачив три постаті, що дуже дра
тували його своєю близькістю.
Лев знову почав кружляти, соваючи лапу в отвори і повсякчас вертаючись д
о того, яким пролізли люди. Зрештою він знову почав рити. Новий удар переби
в йому працю і примусив одскочити, вже менш здивованого, ніж уперше. Своєю
темною головою він на цей раз зрозумів, що влізти в схованку не можна, прот
е лев не залишив здобичі: віп мав надію, що вона не втече від нього, коли вже
була так близько. Отже, нюхнувши повітря та кинувши останній погляд, лев н
іби лишив людей напризволяще й попростував до лісу.
Мисливці дуже зраділи: схованка себе цілком виправдала. Вони з захопленн
ям лаштувалися до відпочинку. Це була така хвилина, коли у людей заспокою
ються нерви, м'язи жвавішають. Не вміючи ж поділитися цим враженням і наві
ть не догадуючись про можливість це зробити, вони тільки зверталися один
до одного зі сміхом, з тією, збудженою веселістю, що відбивається лише на
обличчях людей. Певна річ, вони відчували, що лев-велетень ще повернеться
, але, не знаючи, коли саме наступить ця тяжка для них хвилина, вони сповна п
или теперішню радість.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52