Говорячи це, він побачив калюжу, де росли водяні лілеї. Нао знав, що мамонт
и люблять їх підводні стовбурці. Тож він гукнув своїх товаришів і разом з
ними почав рвати ці довгі руді рослини. Нарвавши чималий оберемок, вони с
таранно виполоскали його у воді і понесли до велетенського звіра.
Наблизившись на п'ятдесят ліктів, Нао знов заговорив:
Ц Ось! Ми нарвали цих рослин, щоб ти ними поласував. Тепер ти знатимеш, що у
ламри Ц приятелі мамонтів.
Сказавши це, Нао відійшов.
Зацікавлений велетень підійшов до корінців. Він добре знав, якого вони с
маку. Мамонт повагом, з довгими перервами почав їх їсти, одночасно огляда
ючи людей. Кілька разів він витягав свого хобота, нюхаючи, і потім добрози
чливо похитував ним.
Тоді Нао непомітно наблизився до нього, він спинився перед цими величезн
ими ногами, перед дим хоботом, що вириває дерева, перед цими довгими, як ті
ло тура, іклами, він був наче миша перед пантерою. Одним махом звір міг би с
терти його на крихти. Але, весь опанований творчою вірою, Нао тремтів тако
ж від надії й натхнення… Хобот тернувся об нього, проплив уздовж усього т
іла, нюхаючи. Нао, затамувавши подих, теж торкнувся волосатого хобота. Пот
ім він нарвав трави й молодих пагонів і подав їх мамонтові на знак спілки;
він почував, що робить щось неймовірне, щось надзвичайно глибоке, і його с
ерце сповнилося захопленням.

Розділ четвертий
СПІЛКА ЛЮДИНИ Й МАМОНТА

Бачивши, як мамонт рухався біля їхнього ватажка, Нам і Гав ще більше зрозу
міли всю мізерність людини; коли ж велетенський хобот наліг на Нао, вони з
відчаєм прошепотіли:
Ц Ось мамонт роздушить Нао, Нам і Гав лишаться самі перед кзамами, хижака
ми й водами.
Але в ту ж мить вони помітили, що рука Нао ласкаво чухає звіра, і їхні серця
сповнилися радістю й гордощами.
Ц Нао уклав спілку з мамонтом! Ц вигукнув Нам. Ц Нао Ц наймогутніший з
усіх людей на світі.
Тим часом син Леопарда кричав їм:
Ц Хай і Нам та Гав підійдуть, як Нао… Хай нарвуть трави й пагонів і подаду
ть мамонтові.
Вони вислухали його з палкою вірою і потихеньку, як те робив Нао, рушили до
мамонта, рвучи траву й молоді гілочки.
Наблизившись, вони простяглії свої оберемки. А тому, що разом з ними подав
ав зелень і Нао, мамонт почав їсти од усіх трьох.
Так зміцніла спілка уламрів з мамонтом.
Молодик місяця ріс; надходила ніч, коли місяць мав уже зійти так само круг
лий, як і сонце. Одного вечора кзами й уламри розташувалися на ніч на відст
ані двадцяти тисяч ліктів одні від одних на тому ж березі річки. Кзамй пос
ідали на сухому місці, гріючись біля веселого Вогню, і їли великі шматки м'
яса, бо того дня їм добре пощастило на полюванні. Уламри ж ділились у волог
ій темряві кількома корінцями та м'ясом однісінького дикого голуба.
За десять тисяч ліктів від берега зупинилися поміж сикоморами мамонти. В
день вони ставилися до людей цілком доброзичливо; ввечері ж виявляли пев
ну нетерплячість, може, тому, що вони вже трохи тямили людські хитрощі, а м
оже, й тому, що їм заважала присутність чужої породи. Отже, уламри щовечора
відходили геть, щоб не турбувати спільників своїм духом.
І ось цього вечора Нао спитав у своїх товаришів:
Ц Чи Нам і Гав здатні до виступу? Чи гнучкі у них ноги, чи свіжі груди?
Син Тополі відповів:
Ц Нам проспав частину дня. Чому б йому не бути готовим до бою?
А Гав заявив:
Ц Син Сайгака ні на хвилинку не спиниться, пробіжить скоріше, ніж будь-к
оли, аж до кзамів.
Ц Добре! Нао і його юнаки підуть до ворогів. Вони мусять боротися цілу ні
ч, щоб завоювати Огонь.
Нам і Гав в одну мить підвелися з землі й рушили за ватажком. Не можна було
надіятися зненацька поночі застукати ворога: вже майже зовсім круглий м
ісяць сходив на тім боці Великої річки. Він червоною плямою плив понад ос
тровами, коловся на дрібні частинки крізь віття високих тополь, одбивавс
я від чорних хвиль, де його тремтяче лице або пломеніло, наче літня хмарка
, або корчилося мідянкою, або пливло сріблястим лебедем, а з того місця аж
до обох берегів стелилася світла, блискуча скатертина.
Уламри спочатку йшли хутко, вибираючи шлях по низькій траві. Наближаючис
ь до табору кзамів, вони стишили свою ходу. Йшли однією лінією далеко один
від одного, щоб бачити якомога більше наЕкруги себе і не бути оточеними. З
ненацька з-за очерету блиснуло полум'я; воно було ще далеко і блідло в міс
ячному сяйві.
Кзами спали. Троє вартових стежили за багаттям. Сховавшись за кущиками, у
ламри з лютими заздрощами позирали на табір. Ех, коли б вони могли вкрасти
хоч іскру! Тепер вони вже мали й сухі стеблиночки, і тонесенькі гілочки: те
пер Огонь уже не вмре у них у руках, тепер вони засадять його в клітку з кор
и, вимощену зсередини плескатими камінчиками. Але як дістатися до нього?
Як обдурити обережність кзамів, що так зросла з тієї ночі, коли Нао раптом
з'явився перед їхнім огнищем?..
Нао сказав:
Ц Ось як буде. Нао піде берегом угору, а Нам і Гав почнуть блукати лугом на
вколо табору людожерів. Вони покажуться й сховаються. Коли вороги пожену
ться за ними, вони почнуть тікати, але не на повну ходу, бо треба, щоб кзами н
адіялися їх спіймати і бігли б за ними довший час. Нам і Гав хоробрі воїни
і не побіжать занадто швидко… Вони затягнуть кзамів аж до червоної скелі
. Коли Нао там не буде, вони пройдуть між мамонтами і Великою річкою. Нао їх
ній слід знайде.
Юнаки затремтіли. Їм було боязко розлучатися із Нао перед лицем тих люти
х кзамів. Але вони слухняно шугнули в кущі, а син Леопарда пішов до річки.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52