Неодмiнно треба устругнути. I причому негайно. Але що? Запустити щось у небо? Було.
Запускали уже з тим Iудою на паперовому змiї глечик iз сметаною.
Впiймати щось i… Теж було.
Пiймали колись iз Павлушею, тобто з Iудою, в лiсi пугутькало i випустили пiд час лекцiї… От же ж! Як не треба, то тих iдей рiзних завжди повнiсiнька торба, а як треба, то хоч лобом у стiну гати…
Крiм того — потрiбен напарник. Без напарника, самому щось устругнути, по-перше, дуже важко, а по-друге, просто нецiкаво. I я пiшов на вигiн до хлопцiв.
Вони сидiли кружка, курили й балакали про страшне.
Я мовчки пiдсiв до них.
— Треба взять неторгований казан, — зловiсним голосом казав Вася Деркач. — Тiльки обов'язково неторгований: скiльки за нього запросили на базарi — зразу куплять. Так-от, узять неторгований казан. Iзробити у днi маленьку дiрочку. Пiймати кажана. Пiти до лiсу вночi о дванадцятiй годинi. Знайти мурашник. Покласти кажана. Накрити казаном. I одразу швидко пiти, не оглядаючись. Бо кажан кричатиме дико… На другий день, теж опiвночi, пiти на те мiсце. Пiднять казан. Там будуть лише кiсточки кажановi. Розгребти їх паличкою. Знайти одну таку кiсточку, як виделка. А другу — як гачок… I от, якщо ти хочеш, щоб хтось вiд тебе одчепився, треба його легенько вiдштовхнуть тою виделкою. А як хочеш, навпаки, привернути когось, то треба зачепити гачком…
«Не iнакше як Гребенючка, бiсова душа, зачепила Павлушу отим гачком, а вiд мене одiпхнула виделкою», — подумав я.
— Брехня! — зневажливо пхикнув Стьопа Карафолька. — Чого ж ти не одштовхнеш математичку, щоб вона до тебе не чiплялась i двiйок не ставила?
Хлопцi засмiялися.
— Легше всього сказати — «брехня», — надувся Вася Деркач. — А ти ж не перевiряв?
— А що там перевiрять! Ти б ще нас агiтував чортiв ловить або привидiв. Пережиток! Неандерталець! — сказав Коля Кагарлицький.
Вася Деркач був-таки темний, як гудрон, i перебував пiд впливом своєї двоюрiдної бабусi. Та бабуся, баба Мокрина, була дуже релiгiйна i забобонна. Вона уособлювала в нашому селi темнi реакцiйнi сили. Лектори завжди наводили її в кожнiй антирелiгiйнiй лекцiї як приклад пережиткiв минулого.
— А все-таки тi привиди якось, знаєте… — мовив Антончик.
Учора в клубi показували чеський фiльм «Привиди замку Морресвiлл». Фiльм комедiйний, але привидiв i рiзної страшнючої чортiвнi там стiльки, що в залi весь час охали й ахали. Пiсля таких фiльмiв завжди хочеться побалакати про страшне. I хочеться довести, що тобi воно, те страшне, просто — тю!
— Взагалi в наш космiчний, атомний вiк усi цi привиди в замках — чистiсiнька нiсенiтниця, — знов озвався Коля Кагарлицький. — Усе це спростовується елементарною наукою…
«З цим, звичайно, нiчого не встругнеш, — подумав я. — Дуже розумний».
— 3 одного боку, звичайно… Квантова механiка… Лазери… — брякнув Вася Деркач i, опустивши очi, почервонiв. Балда! Ручаюсь, що вiн поняття не має, що таке квантова механiка, що таке отi лазери. I зараз боїться, щоб хтось його не спитав.
З таким теж не встругнеш.
— А головне — кiбернетика, — авторитетно сказав Стьопа Карафолька. — Наука зараз на гранi створення електронного мозку — машини, яка повнiстю замiнить людський розум.
«Тебе першого треба було б замiнити к бiсовому батьку машиною, щоб не задавався! — подумав я. — Якби менi навiть сто мiльйонiв давали, я б його у напарники не взяв».
— А все-таки… — несмiливо промовив Антончик Мацiєвський. — Кiбернетика… Лазери-шмазери… Я розумiю… Але… От ви менi скажiть, що з людиною робиться пiсля смертi? От жив-жив чоловiк, все вiдчував, думав, мрiяв… I от раптом умер i — нема… Нема нiчого! От як це може бути, щоб не було нiчого? Повинно ж щось бути. От навiть за законами фiзики. Нiщо з нiчого не з'являється. Нiщо без слiду iiе 'щезає, а просто переходить в iншу форму… Закон Ломоносова. Залiзно! От кожен з вас вiрить, що от вiн умре i нiчого вiд нього не буде? Нiчого вiн не буде вiдчувати, думати нiколи. От скажiть менi! Тiльки чесно!
— Ану тебе з твоїми розмовами! Найшов про що балакати — про смерть! Тьху! Замовкни! — обурено замахав руками на нього Карафолька. Стьопа Карафолька, незважаючи на те, що вважався серед нас найосвiченiшим i найрозумнiшим, бо був перший вiдмiнник у класi, не терпiв, просто не виносив розмов про смерть. Одразу починав тюкати, тьхукати i махати руками. Вiн дуже любив своє життя i здоров'я. Навiть коли вiн чхав, то завжди сам собi казав тихенько: «Будь здоров, Степане!» I розмови про смерть, мабуть, вважав небезпечними для себе — наче той, хто говорить, тим самим може наврочити й напсувати його дорогоцiнному життю i майбутньому довголiттю.
Проте Антончик на Карафольчинi прокльони особливої уваги не звернув.
— Нi, от серйозно, — сказав вiн. — От коли за законами фiзики нiщо не щезає, то чому не можуть думки, розум, почуття… ну, оте, що називають душею… чому не може вого перейти у форму привида? Пiсля смертi тiла. Га? Хiба це не науково? Хiба це суперечить науцi? Га?
Всi пороззявляли роти i перезирнулися.
— Я читав, що у Англiї є офiцiйно зареєстрованi привиди, — вiв далi Антончик. — Точно. Сам у журналi читав. «За рубежом». У самiсiнькому Лондонi. I в iнших мiстах. Живуть у старовинних замках i регулярно з'являються. От як це пояснить? Га?
— Так то ж… то ж при капiталiзмi, — заперечив Коля Кагарлицький. — У них i бог єсть. Теж офiцiйно. Так що з того!
— А от легенда про Горбушину могилу, — не здавався Антончик. — Живе ж вона в нас у народi. Скiльки вже рокiв… Рокiв триста, не менше. I кажуть же, що бачили люди, i не раз…
I тут менi стрельнуло!
О!
— Хлопцi! Iдея! — сказав я. — Чим отак язиками ляпати, пропоную перевiрити легенду про Горбушипу могилу. На власнi очi пересвiдчитися, правду чи неправду балакають.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149