«Ах!» — а потiм: «Здрастуй, здрастуй! Це ти? Яка я рада!» I все буде так прекрасно…
Аж замiсть цього…
О люди добрi!
Наче висiреленi з гармати, ми прогуркотiли сходами вниз, вискочили у двiр, потiм на вулицю i цiлий квартал бiгли щодуху, не оглядаючись. Лише коли переконались, що за нами нiхто не женеться, одсапуючись, пiшли.
Ми йшли, не розбираючи дороги, йшли i мовчали.
З очей Явиних бiгли сльози. Вiн кривився й одвертав од мене обличчя. Та я все розумiв. Ява нiколи не плакав! То просто механiчно. Просто вухо якимось чином зв'язане з тим органом, що виробляє сльози. I якщо дуже покрутити вухо, то сльози течуть самi собою. I це зовсiм не значить, що людина плаче.
Вухо Явине напухло, збiльшилося вдвоє i горiло маково.
З таким вухом вдруге пробиватися на побачення годi було й думати.
Ми добре розумiли, що сталося. Сталося жахливе непорозумiння. В тому домi якийсь шалапут розважався тим, що дзвонив у квартири й тiкав. А дядько випадково нагодився i, побачивши нашу метушню бiля дверей пiсля того, як ми подзвонили, вирiшив, що то ми хулiганимо. Все це ми розумiли. Та нам не було легше вiд цього. Особливо Явi. I не так вухо, як те, що Вальки не побачив i тепер хтозна, чи взагалi побачить.
Я боявся, що вiн почне в усьому звинувачувати мене, бо якби я зразу подзвоннв, як вiн просив, i якби не став потiм випихати його наперед, — може, нiчого й не було б. Проте Ява повiвся благородно, вiн лише мовчав, раз у раз струшуючи з вiн сльози.
Я хотiв його розрадити, але довго не мiг придумати, що сказати. Нарештi я сказав:
— Пiдловити б оте хрюкало, що через нього ми постраждали, i задзвонити б йому у вухо так, щоб вiн три днi не чув, щоб йому три днi в головi дзвенiло. Щоб знав, як хулiганити! Я б йому як дав!
Але на Яву моє завзяття враження не справило. Я скрушно зiтхнув.
Ми пройшли парками над кручею, перейшли через мiсток i вийшли до кiнотеатру «Днiпро».
— О! — радiсно вигукнув я, наче той мореплавець, що побачив землю. — Давай же в кiно пiдем! Тiтка ж нам спецiально грошi на це дала! Гайда!
Але Ява, одвернувшися, похмуро буркнув:
— Не хочу!
Тодi я сказав:
— Даремно. Анiж висвiчувати отаким вухом на людях, краще посидiти пiвтори години у темрявi в кiно. А за цен час воно стухне.
Так само не дивлячись на мене, Ява буркнув:
— Ходiм!
I я швиденько побiг у касу брати квитки.
Дивилися ми «Семеро смiливих», героїчний фiльм про полярникiв. У фiльмi весь час шаленiв буран, мела хурделиця, i герої, обвiшанi з носа до черевикiв льодяними бурульками, мужньо хекаючи, дряпалися на крижанi гори, провалювалися i тягли один одного на пледах. Це неабияк вплинуло на Яву. Коли ми вийшли з кiно, в очах у Яви вже не було тої безнадiйної туги i вiдчаю (хоч вухо мало ще дуже ненормальний вигляд).
Я вiдчув у животi неприємну смоктущу порожнечу — хотiлося вже їсти — i сподiвався, що ми зараз поїдемо додому. Але Ява їхати додому категорично вiдмовився, боявся, щоб тiтка не почала розпитувати. Чудило! Можна ж було легко що-небудь вигадати — наприклад, упав i вдарився чи їхав у переповненому автобусi i дверима защемило абощо. Хiба мало нещасних випадкiв може статися з людиною у такому неспокiйному мiстi, як Київ. Але переконати Яву я не мiг. Ми спустилися вниз до Хрещатика. Бiля Володимирської гiрки, там, де павiльйон «Морозиво», Ява спинився. Обережно взявся рукою за вухо i, страдницьки подивившись на мене, сказав:
— Якби холодне прикласти, мабуть, полегшало б… Га? Як ти думаєш?
Я помацав себе за груди i здвигнув плечима. Я знав, на що вiн натякає. Тiтчинi грошi ми вже протринькали на кiно. Це ясно. Але в нас ще були грошi. На грудях у мене в потаємнiй кишенi зiсподу лежала троячка, пiвроку збирана мною i Явою троячка, на яку ми покладали великi надiї. Ми домовилися витратити її тiльки на дуже iнтереснi або ж забороненi нам втiхи, на якi не дасть грошей тiтка. Чи то на полiт над Києвом на вертольотi, чи то на фiльм, на який «до 16 рокiв не дозволяється…» — ми ще самi точно не знали. Оскiльки характер у Яви був легковажнiший, нiж у мене, i вiн мiг гухнути троячку за пiвгодини, вирiшили, що збсрiгатимегься вона в мене i витрачати її будемо тiльки за обопiльною згодою.
I от Ява натякає, щоб узяти з троячки на морозиво. Морозива i менi хочеться, але ж то легковажнiсть. Ми ж не на морозиво її берегли. Ми про морозиво не домовлялись. Але ж Ява сьогоднi постраждав, ич, тримається за вухо, i очi в нього, як у цуцика, якому придушили хвоста. Я зiтхаю i рiшуче йду до павiльйону. Ява за мною. Сiдаємо за столик i замовляємо по сто грамiв найдешевшого, «Вершкового». Подумаєш, тринадцять копiйок порцiя! Не збiднiємо…
Ми iмо з апетитом, прицмокуючи i облизуючи ложечки. Раз у раз Ява прикладає холодну ложечку до вуха. Але що таке сто грамiв! Через три хвилини ми вже сидимо перед чистими вилизаними вазочками, в яких, як у дзеркалi, вiдбиваються нашi похнюпленi носи. Ява скорботно мацай себе за вухо. Вухо вимагає жертви. Вуховi треба ще морозива. Я облизую солодкi губи i — наче з моста у воду — замовляю двi порцiї пломбiру.
I смачне ж морозиво роблять у Києвi, ох i смачне!
Ви думаєте, на пломбiрi Явине вухо заспокоїлось? Нiчого подiбного. Пiсля пломбiру було шоколадне, погiм фруктово-ягiдне, потiм горiхове… I до кожної порцiї додайте ще по склянцi газводи з сиропом. Дорого обiйшлося нам Явине вухо. Майже вся троячка наша загула у тому павiльйонi. Лишилися копiйки. Я мало не плакав, коли розплачувався.
Ми вийшли з павiльйону похитуючись.
Пiвгодини сидiли ми на лавочцi бiля павiльйону мовчки. Раювали. От якби щодня обiдати морозивом! I снiдати морозивом, i вечеряти!
Потiм Ява глянув лiворуч i сказав:
— Ти думаєш, що ото таке?
Я глянув i сказав:
— Чортове колесо.
— Так чого ж ми сидимо?
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149