— Давай, звичайно, давай, — кажу я, — але треба щось придумати, що б стримувало нас. Давай поклянемось (може, навiть кров'ю), що бiльш не брехатимем. I домовимося: якщо не можеш або не хочеш сказати правду — мовчи, хоч би як питали, хоч би як домагалися, — мовчи i все.
— Гаразд, — пiдхоплює Ява. — Тiльки кров'ю ми вже клялися — то не помагає. Давай так: якщо все-таки збрехав, не вдержався, то тодi… тодi другий дає йому три шалабани прямо в лоб. Причому негайно i де б це не було: на вулицi, в школi, на уроцi або навiть у президiї на зборах. I не маєш права ухилятися чи там вiдбиватися нi в якому разi. Святий закон! За першу брехню три шалабани, за другу шiсть, за третю дванадцять i так далi. Це навiть цiкаво буде. Волю буде виховувати, що для героїзму теж дуже треба.
Ява обов'язково мусив придумати щось оригiнальне. I зараз я пiдозрював, що не так йому цими шалабанами вiд брехнi вилiкуватися хотiлось, як — щоб було цiкаво. Та я не став сперечатися — аби результат був хороший.
На цьому ми й домовились.
I, вiдчуваючи себе вже майже на сто процентiв чесними, ми спокiйно поснули.
Роздiл V
Шукаємо царя — незнайомця з тринадцятої квартири. Зустрiч у театрi. Велич i падiння Яви Реня
Ранок почався з несподiванки. Коли я прокинувся, Ява уже був одягнений (вiн встав ранiше за мене). Одягаюся я, бачу — вiн менi пiдморгує i киває головою: ходiм, мовляв, є якийсь секрет. Пiшов я за ним у санвузол.
Прижмурився Ява на мене пiдозрiло i каже тихо:
— Що ж ти приховав, що твiй дядько у контррозвiдцi робе? — i палець на руцi для шалабана скручує. Я вилупився на нього:
— У якiй контррозвiдцi?
— У тiй, — каже, — що шпигунiв ловлять.
— Тю! — кажу. — Ти вже зовсiм звихнувся на тих шпигунах.
— Нiчого не звихнувся, — каже вiн. — Думаєш, я дурний? Зброю видають тiльки мiлiцiонерам (раз!), прикордонникам (два!) i контррозвiдникам (три!). Це я точно знаю. А раз твiй дядько не мiлiцiонер i не прикордонник — значiть, вiн контррозвiдник.
— Яку зброю? — нiчого не розумiв я.
— Пi-ста-лєт! — вiдрубав Ява.
— Де ти його бачив?
— У шухлядi письмового стола — вона висунута трохи.
— Да? Ану ходiм! — i тепер уже я палець на руцi для шалабана скручую — гляди ж, як збрехав!
Вийшли ми з санвузла, пройшлися (нiби просто так) по кiмнатах. А тодi до письмового стола, i я оком у висунуту шухляду тiльки — стрель! Є! Не збрехав Ява! Пiстолет! Справжнiй! Тьмяно блищить воронована сталь!
Аж серце закалатало у мене в грудях! Зиркнув я на дядька, що стояв на балконi i вимахував гантелями — зарядку робив. А тодi…
— О! Дядю Гришо, а що це у вас? — здивовано i невинно-невинно спитав я.
— Де? — дядько зайшов у кiмнату i пiдiйшов до мене.
— Та оце, — киваю, — в шухлядi.
— А-а… Пiстолет.
— Та бачу, що не лопата… А нащо?
— Як нащо? Стартовий пiстолет. Спортивний. Не бачив хiба нiколи?
Тюгу! От тобi й контррозвiдка! Дядько ж мiй, крiм того, що майстер на заводi «Бiльшовик», ще й майстер спорту (легкою атлетикою колись захоплювався, а тепер суддя республiканської категорiї). I як я одразу не здогадався, що то за пiстолет! А втiм, я таки, чесно кажучи, стартових пiстолетiв нiколи близько не бачив i в руках не тримав. I Ява, звичайно, теж. Бачу, почервонiв Ява: соромно йому, що вiн так сплохував. I, щоб приховати своє збентеження, пита:
— А як же вiн стрiляє?
— Дуже просто, — дядько вийняв пiстолет з шухляди. — Дається команда… «На старт!» — потiм: «Увага!» — а тодi, — дядько пiдняв пiстолет над головою…
Б-бах!..
Ого! Аж у вухах задзвенiло! I в ту ж мить:
— Ой!.. Трах-тарарах!.. — Щось гепнулось i заторохтiло в кухнi. Ми кинулися туди. Посеред кухнi сидiла на пiдлозi тiтка, а бiля неї лежала розбита макiтра, в якiй вона терла мак на пирiг. Не сподiваючись пострiлу, тiтка з переляку гепнулась на пiдлогу.
Вигляд у неї був такий кумедний, що ми засмiялися.
— Гри-ишо! — докiрливо схиливши голову набiк, жалiбно сказала тiтка. — Ну як дитина! Хiба так можна? Я трохи не вмерла.
— Хто ж тобi винен, що ти полохлива, як той заєць пiд голим кущем, — смiючись сказав дядько.
— А воно таки так бахка, що будь-кого перепудити може, — сказав я (жалко менi стало тiтку).
— З ним i шпигунiв ловить можна, — сказав Ява. — Б'є, як бойовий!..
— Дядю Гришо, а можна стрельнути? — насмiлився я.
— А чого… тiльки… — Дядько показав очима на тiтку, яка вже пiднялася й збирала черепки.
— А ми у спальнi, — вихопився Ява.
— Ну давайте…
Але навiть у спальнi, перед тим як стрельнути, я голосно вигукнув:
— Тьотю, на старт! Увага!
I лише тодi натиснув обома руками на рукоятку (така туга, що однiєю годi й думати!). Ох же ж i стрельнуло! По-моєму, ще дужче, нiж у дядька.
По два рази стрельнули ми з Явою — бiльше дядько не дозволив («Ще сусiди позбiгаються!»).
Вся ця iсторiя з пiстолетом розважила мене трошки. Та коли я згадав про годинник, серце моє защемiло i заскиглило, як цуценя у темнiй коморi. Що-то воно буде? Чи знайдемо ми артиста? Як вiн зустрiне нас?
За завтраком я сидел молчаливый и хмурый. Ява поглядывал на меня и всё подмаргивал — пытался поддержать.
Вяло пережёвывая яичницу с салом, я думал. Думал о том, что нужно как-то, никого не обманывая (ни в коем случае!), выскользнуть из дому, чтобы идти искать артиста.
А зачем врать? Поход в Театр юного зрителя у нас и так намечен. Только мы пойдём не через несколько дней, как собирались, а сегодня. И по дороге к Юному зрителю в другие театры заглянем и поищем нашего артиста. Спектакль начнётся в двенадцать, а сейчас ещё десяти нет, мы успеем.
Дядя не стал возражать, когда я сказал про театр, только о чём-то подумал и сказал:
— А может, и мне с вами? Как вы думаете? Мы думали, что это совсем не нужно, что это испортит нам всё дело. И я поспешил сказать:
— Да разве вам интересно?
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149