Дома в нас не було нiкого. Навiть Яришка, певно, прокинулась i побiгла кудись.
Павлуша допомiг менi зашкандибати в хату, потiм допомiг перевдягтись у сухе. Сам я й штанiв, мабуть, не скинув би. Нога вже була, як колода, i Павлушi довелося тягнути лiву холошу хвилин з п'ять — обережненько, по сантиметру, бо так болiло, що я не мiг не стогнати.
Поклавши мене в лiжко, Павлуша сказав:
— Лежи, я по медичку мотону.
Лiкарнi в нашому селi не було. Лiкарня була у Дiдiвщинi. А в нас — тiльки фельдшериця Люба Антонiвна, яку всi звали «медичка». Проте наша медичка важила бiльше, нiж уся дiдiвщинська лiкарня. Така вона була тямуща у справi зцiлення хворих. I за складних випадкiв лiкарi кликали її на консилiум.
Була вона невисока на зрiст, але огрядненька, як то кажуть, натоптувана, i дуже моторна, незважаючи на свої п'ятдесят з гаком. До хворого вона не йшла, а просто-таки бiгла, i той, хто приходив її викликать, завжди вiдставав.
Але хiба її зараз знайдеш, ту медичку? Там таке робиться, стiльки людей затопило, певно ж, не одному лiкарська помiч потрiбна! Чи до моєї ноги їй заразi.
— Не треба. Не ходи, — сказав я.
— Та ну тебе, — махнув вiн рукою i побiг.
Я лежав, i мене тiпало.
Все тiло моє, всю шкiру з голови до п'ят трусила дрiбна трясця. Поверх ковдри я вкрився ще дiдовим кожухом, але тiльки вагу вiдчував, а зiгрiтися не мiг. Головне, що я не мiг рухатися, бо кожен рух струмом бив менi в ногу, вавдаючи гострого болю. I ця безсила, безпомiчна нерухомiсть була гiрша за все.
Цiле село, вiд сопливих дiтлахiв до найстарезнiших дiдiв, було там, дiяло, щось робило. А я один лежав i лiчив мух на стелi. I було менi кепсько, як нiколи.
А що буде, як прийдуть мати, батько i дiд! Навiть думати не хотiлося. Перше, що скаже мати: «Я ж казала! Я ж казала!» I нiчого їй не заперечиш, справдi, вона казала…
А дiд подивиться насмiшкувато i кине: «Догрався! Доскакався!»
А батько нiчого не скаже, тiльки гляне зневажливо: — «Ех, мовляв, ти, дрiбнота пузата!..» А Яришка захихикає, пальчиком показуючи i приспiвуючи: «Так тобi й тгеба! Так тобi й тгеба!»
Ех, чому я не солдат?!
Сталося б таке, наприклад, з старшим лейтенантом Пайчадзе, чи з солдатом Iвановим, чи з Пiдгаиком. Ну що ж, бойовi друзi вiднесли б його на руках у медсанбат ибо в госпiталь, i лежав би вiн собi у мужнiй самотностi, нiяких родичiв, нiхто не докоряє, не наставляє, не читає мораль. Тiльки забiжить iнколи на хвилинку хтось iз товаришiв, розкаже, як iде служба, бойова i полiтична пiдготовка, почастує цигаркою, а може, й порцiю морозива пiдкине… Краса!
А де ж це Павлуша? Щось довго його нема. А що, як побачив вiн свою Гребенючку i вилетiв я йому з голови? Бо вона ж нещасна, потерпiла, її треба пожалiти. I вiн її жалiє, i заспокоює, як тiльки може. I забув вiн i думати про мене. I не прийде бiльше, i будемо ми з ним знов у сварцi.
Вiд цiєї думки так менi стало тоскно, що свiт потьмарився. I така мене взяла злiсть на Гребенючку, що я аж зубами скреготнув. Ну, все ж вона, все ж лихе через неї! Ну, не прискiпуюсь я. Ну, через неї, точно ж! Ну, через кого ж я ще лежу, потерпаю, як не через ту капосну Гребенючку! Через кого ноги збувся, ворухнутися не можу? Через неї. Хотiв же врятувати для неї собаку якусь, щоб радiсть їй була. Коробочку, бач, ювелiрну з коштовностями нагледiв. Бодай би згорiла та коробочка, i та шафа клята, i та хата вся разом з Гребенючкою!..
I раптом менi зробилося жарко, так жарко, наче мої прокльони на мене обернулися, i не коробочка та, i не шафа, i не хата вся разом з Гребенючкою, а сам я горю синiм полум'ям.
Хочу скинути кожуха дiдового i ковдру з себе i не можу. Щось на мене навалюється, i давить, i пече несамовито, наче прас важенний. I щось у головi крутиться, крутиться, крутиться… I гуде. I я вiдчуваю якiсь цифри у тому наростаючому руху, якесь шалене збiльшення кiлькостi, якесь неймовiрне множество. I вiдчуваю, що нема вже менi виходу з того множества, I що ось-ось у мене щось лусне i буде кiнець…
Але нi, мука та не припиняється. I все крутиться на тiй граничнiй кiнцевiй межi. I крiзь те кружляння чую я враз голос Павлушi, але не можу збагнути, що вiн говорить. I голос медички, i ще чиїсь незнайомi голоси…
А потiм усе в моїй головi сплуталося, i я вже нiчого не пам'ятав…
Роздiл XXIV
Хвороба. Сни i дiйснiсть. Чого вони всi такi хорошi?
Я прохворiв понад два тижнi.
Вже потiм Павлуша менi розказував, що, коли вiн привiв медичку (вiн дуже довго не мiг її знайти, бо потерпiлих розмiстили по всьому селу, i вона моталася з кутка в куток), то я лежав, розкинувшись на постелi, червоний як мак, i вiд мене жаром аж пашiло. Медичка одразу сунула менi термометра пiд руку — було сорок i п'ять десятих. Я був без пам'ятi i весь час повторював:
— Хай вона згорить!.. Хай вона згорить!.. Хай вона згорить!…
А хто «вона» — невiдомо.
Я-то добре знав хто, але, звiсно, Павлушi нiчого не сказав.
Прийшов я до тями лише на третiй день. У хатi було так ясно, свiтло i тихо, як буває тiльки пiд час хвороби, коли на ранок спадає температура.
Перший, кого я побачив, був дiд. Вiн сидiв на стiльцi коло мого лiжка й куняв. Мабуть, вiн сидiв з ночi. Та тiльки-но я ворухнувся, вiн одразу ж розплющив очi. Побачив, що я дивлюсь на нього, усмiхнувся i поклав шкарубку жилаву руку менi на лоба:
— Ну що, синку, видряпуєшся? Полегшало трохи, милий, га?
Це було так незвично, що я мимохiть усмiхнувся. Дiд зроду не казав менi таких слiв. I рука ця чи не вперше за все життя торкнулася мого чола. Здебiльшого вона торкалася зовсiм iншого мiсця, i зовсiм не так нiжно. Батьковi й матерi завжди було нiколи, i виховував мене дiд. Виховував по-своєму, як його колись у дитинствi ще за царату виховували. Я, звiсно, виступав проти такого виховання i доводив, що то дореволюцiйний жандармський метод, засуджений радянською педагогiкою.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149