— Ану-ну!
— А дай я!
— Та пусти, я гляну!
— Та я ще сам не роздивився.
— Ух ти! Оце так!
— Диви-и!
— Охти!
Нарештi плiвка пiдсохла, i Бардадим пiшов друкувати Iрзнiмки. Я попхався у хлiвець слiдом за ним, хоч менi там i нiчого було робити. Хлопцi шанобливо розступилися, дающей менi дорогу. Вася Деркач сунувся було й собi за мною, але Бардадим, пропустивши мене, мовчки одiпхнув Васю i зачинив дверi. Гордiсть сповнила мене по вiнця i навiть Чгерехлюпнулась через край. Я з Бардадимом, а ви всi — «отвалi!» (як казав Будка, наш київський приятель).
Бардадим заклав плiвку у збiльшувач, ввiмкнув його — негативне зображення вiдбилося на фотопаперi. Вимкнув i поклав фотопапiр у ванночку з проявником. I у неприродному цирковому свiтлi червоного лiхтарика я бачу, як на фотопаперi починає проступати справжнє зображення темної Горбушиної каплицi i бiлого привида на ньому. Серце моє на мить зупинилось, а потiм забилося з подвiйною швидкiстю.
Є! Є фотографiя привида! Хай тепер хтось скаже, що я брешу. О! О! Речовий доказ! Самому Келдишу, президентовi Академiї наук, покажу, як треба буде! Ур-ра!
Коли ми винесли ще мокре фото надвiр i показали хлопцям — говорити хлопцi вже не могли. Вони тiльки мовчки перезиралися круглими пiвнячими очима i здивовано витягали свої мармизи.
У боксi це називається нокаут. Це коли противник вiд нищiвного влучного удару гепається на землю i лежить догори ратицями, як неживий…
Такого трiумфу перед хлопцями я ще не знав нiколи. Навiть коли ми ото з Павлушею викамстролювали рiзнi штуки, то я все-таки дiлив славу з ним. I для мене то була не цiла слава, а пiвслави. Тiльки тепер я зрозумiв, що справжня слава неподiльна. Справжня слава — це коли ти сам, сам один п'єш її повними барилами, не даючи нiкому нi краплi. Ото насолода! Ото щастя!
Ех, який жаль, що нема зараз тут того iудського Павлушi! Ото б закрутився дзигою, ото б застрибав, як карась на сковородi. I де вiн ходить, чорти б його взяли? Мабуть, водить десь пензлякою по паперi, мазило нещасне. Ну, нiчого, вiн сьогоднi все одно довiдається рано чи пiзно.
Все одно!
Я уявив собi, як це все буде, i менi стало щиро, вiд душi його шкода. Як вiн переживатиме!
Але — сам винен.
Роздiл VII
Антончик намагається висунутися на перший план. Iсторiя Карафольчиної гулi. Атака баби Мокрини. Атаку вiдбито.
Неприємно було тiльки те, що своїм подвигом я пiдтверджував фiлософську теорiю страхополоха i зрадника Антончика Мацiєвського.
Оно вiн уже крутиться i весь час радiсно вигукує:
— А що я казав! Га! Що я казав! Людський дух не може зникнути просто так, без слiду Вiн мусить у щось перетворитись. Абсолютно! За законами фiзики! Що я казав!
Висуває, бач, себе на перший план. Черв'як! Ну, мене так просто не вiдштовхнеш.
— Ти б, — кажу йому, вкладаючи у свої слова якомога бiльше зневаги, — ти б краще розповiв людям, як ти мене вночi самого кинув, як ти здрейфив i не прийшов. Тепер то чи герой!
Вiн одразу скапустився.
— Та я… Та що… Я ж казав… Мене мати не пустили… Що я — винен?
Хлопцi презирливо запхекали. Антончик був менi уже не страшний. Вiн був уже знищений. Сонце моєї слави неподiльно засяяло на небокраї.
— Так — на мене! — закопилив губу Антончик. — Карафолька онде-о Гришi сказав учора, що то, мабуть, ти апарата вкрав, так йому нiчого, а все на мене… Так…
— Чого ж нiчого! — усмiхнувся Бардадим. — Вiн своє голучив. Бiльше не клепатиме.
Карафолька налився, як помiдор, одвернувсь i, схилившися, став чухати ногу (нога йому, бач, засвербiла!).
Он воно що! Он звiдки тая гуля на Карафольчнному лобi!
Бардадим, виявляється, благородний хлопець — не любить донощикiв.
I злостi на Карафольку в менi не було зараз. Шкоди ж вiн своїм доносом не зробив менi жодної. А слава моя вiд цього засяяла ще яскравiше.
— Ану ходiм до каплицi, глянемо, що воно там i як, — сказав Бардадим. I ми вервечкою потяглися за ним на кладовище.
I хоч зараз був ранок, серце в мене чогось тенькало, коли ми пробиралися серед могил до каплицi. Пiсля того як я побачив та ще й сфотографував тут привида, це мiсце стало для мене по-справжньому страшним. Навiть удень.
Бiля Горбушиного склепу ми, звiсно, нiякого привида не вгледiли. Замiсть привида по кладовищу ходила баба Мокрина, двоюрiдна Деркачева бабуся, i рвала у мiшок траву для кролiв. Вася одразу пiдбiг до неї i випалив:
— Бабо! Бабо! А Ява сьогоднi вночi тут привида сфотографував.
— Святi Свят! Свят! — обкидала себе хрестами баба Мокрина. — Ти що таке патякаєш? Да воскреснет бог… Свята Варваро-великомученице, спаси i сохрани…
— Точно! При чому тут ваша Варвара? Оно гляньте! — i взявши в Бардадима знiмок, показав бабi. Баба спершу довго його розглядала, потiм розпитувала, а тодi торжествуюче сказала:
— Правильно! Вiн! Привидi Конєшно! Нарештi! — I вона радiсно захрестилася. Ми здивовано перезирнулись — чого це вона.
— Нарештi! — повторила баба Мокрина. — Може, хоч тепер ви не будете, iроди, кепкувать i знущатися з господа бога нашого. Може, хоч тепер повiрите в iснування сили духовної, безтiлесної, божеської… Явив-таки видiння отроку Явi! Нарештi! Щасливий ти, синку! Дай боже, щоб з твоєю допомогою навернули ми на путь праведний, iстинний це стадо заблудше. Благослови тебе матiр божа!
Баба Мокрина тричi перехрестила мене, потiм раптом схилилася й поцiлувала.
Я вiдсахнувся i, перечепившись об могилу, трохи не впав. Щоки мої горiли. Отаке! Цього ще менi бракувало! Щоб мене до попiв на службу вербували. Щоб я навертав пiонерiв i комсомольцiв у лоно церкви! Дзуськи!
— Ви, бабо, не так зрозумiли. Нiякого стосунку до вашого бога це не має. Це привид не божественний, а науковий, за законами фiзики.
— Атож, атож це ти, синку, не розумiєш, — лагiдно усмiхнулась баба Мокрина.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149