А я тiльки пiдбiг i безпорадно заметушився, не знаючи, як видряпатись. Всюди я натикався на мокру слизьку броню Мене охопив розпач — мотор гуркотiв, машина здригалася — от-от рушить А я все дряпався i сповзав, як жаба у склянiй банцi. У вiдчаї я вже хотiв крикнути, як почув згори:
— Давай руку, да! — голос старшого лейтенанта Пайчадзе.
Мене, як пушинку, одiрвало вiд землi. I втягло в машину. Зразу ж машина рушила. I настрiй мiй з розпачливо-безнадiйного вмить пiдскочив до радiсно-збудженого. Вперше у життi я їхав на такiй машинi! На вiйськовому бронетранспортерi-амфiбiї, що призначений для висадки десантiв i долання водних рубежiв! Чи їздив хто-небудь iз хлопцiв на такiй машинi? Та нiколи в свiтi! Та вони луснуть од заздрощiв, як узнають! Ех, машинка! Оце машинка! Може ж, вона ще й секретна… Напевне секретна! Аякже! Хiба є ще де-небудь у свiтi такi машини!
Мене розпирало од гордостi i радiсно лоскотало у грудях. Тiльки б побачив хтось iз хлопцiв! Тiльки б побачив! А то ж не повiрять…
I раптом я згадав, куди i чого я їду… «Ех ти! — з презирством сказав я собi. — Там таке робиться! Таке нещастя! Людей заливає, а ти. „Тiльки б хтось побачив!..“»
Але радiсний лоскiт у грудях не минав. Я стояв бiля самiсiнького водiя, дивився на освiтленi перед ним прилади, на рiзнi циферблати i тремтливi стрiлочки, дивився крiзь скло вперед на дорогу, яку освiтлювали потужнi фари, на «бобик», що, легко пiдстрибуючи на вибоях, бiг перед нами, i здавалося менi, нiби я iду в справжнiй бiй з ворогом, i серце моє солодко завмирало.
«Ех ти! — знову з презирством сказав я собi. — Там таке… таке… а ти… Егоїст!»
Ми вже проминули дот i виїхали на «глекапку». Машини йшли швидко, повним ходом. Я навiть не встиг долаяти себе як слiд — уже позаду й «глеканка», уже польова дорога i ген уже й село… I знову менi здалося, наче я iду в справжнiй бiй, вриваюсь у захоплене ворогом рiдне село. I таке мене охопило бойове завзяття, що вiд нетерплячки я аж пiдстрибувати почав. Машини з ходу влетiли в село i, не зупиняючись, повернули просто на вулицю Гагарiна.
У свiтлi фар я ще здаля побачив людей, якi поралися бiля плоту, i трактор, що буксував у провулку, i вози, на котрi потерпiлi вантажили своє мокре майно. I все було так, як я його залишив. Я мимохiть здивувався — невже так мало часу минуло. А менi здалося — цiла вiчнiсть.
«Бобик» полковника пiд'їхав до людей i спинився. Спинилися й ми за ним.
Полковник i офiцери вилiзли з машини. Наш старший лейтенант Пайчадзе теж скочив на землю i пiдбiг до них. I враз де й узялися бiля них i голова Iван Iванович Шапка, i секретар сiльради Халабуда, i директор школи Микола Павлович, i зооiехнiк Iван Свиридович — коротше, все наше сiльське начальство. Вони оточили офiцерiв i всi разом збуджено заговорили, розмахуючи руками. Слiв не було чути, бо в машинах гуркотiли невимкненi мотори.
А я весь напружився, зiщуливсь i завмер. Я думав про одне — аби тiльки мене не висадили зараз з машини, тiльки б дозволили залишитися. «Ну, будь ласка, ну, що вам — шкода, ну, забудьте про мене, ну, не чiпайте, будь ласка, ну…» — причитував я сам собi. I боявся пiдвести очi, щоб не зустрiтися поглядом iз старшим лейтенантом, чи з водiєм, чи з солдатами (їх було всього п'ятеро на машинi). Вчепившись у мокрий холодний поручень, я напружено дивився вперед, на полковника, оточеного людьми. I чекав, вiдчуваючи чомусь, що головне залежить вiд нього. Вiн уже щось упевнено говорив офiцерам, показуючи рукою то в один, то в другий бiк, — очевидно, ставив завдання.
I от люди розступилися — офiцери кинулись до машин.
Пайчадзе скочив на бронетранспортер i наказав водiєвi.
— В кiнець вулицi, да, до крайньої хати!
Я зиркнув на Пайчадзе i похолов — зустрiвся з ним поглядом. Вiн дивився прямо на мене. Я опустив очi. Зараз вiн скаже: «Злiзай» — i все. Просити, вмовляти, переконувати в такий момент просто неможливо. Не до того.
Але замiсть «Злiзай!» Пайчадзе сказав: «Давай!» — i не менi, а водiєвi. I водiй крутонув кермо, i, обминаючи «бобик», машина рушила прямо до води.
— Тiльки сиди й не рипайся! — почув я над собою голос Пайчадзе.
Я зiтхнув i з вдячнiстю звiв очi на нього. Але вiн на мене вже не дивився. Вiн дивився вперед. Шофер ввiмкнув верхню фару-прожектор, i вона прорiзала темряву далеко вперед. I куди тiльки сягало око — всюди була вода, хвиляста, буруниста, темна. Хвилi вже з хлюпотом билися об борти машин. Вона все глибше занурювалась у воду.
Водiй перевiв якийсь важiль, позад машини закипiла, зануртувала вода, i враз я вiдчув, що ми вже не iдемо, а пливемо: нас хитало й погойдувало, не було пiд ногами грунту.
Паркани й тини обабiч уже сховалися пiд водою, i вжа важко було повiрити, що ми пливемо вулицею.
Роздiл XX
Подвиг старшого лейтенанта Пайчадзе. Несподiвана поява Павлушi
Дивно було бачити хати, по вiкна зануренi у хвилi, вони скидалися на незвичайну флотилiю бiлих кораблiв,що пливла не серед очерету чи комишiв, а серед якихось дивовижних кущiв, рясно всiяних жовтими, бiлими, червоними плодами (так незвично виглядали крони дерев напiвзатоплених садкiв). Врожай на фрукти цього року видався добрий, i в садках зараз був справжнiсiнький компот, вода важко гойдалася, перемiшуючи збитi плоди.
Всюди на хатах, на повiтках, на хлiвах, на клунях купчилися люди. Стрiхи, покрiвлi i дахи заставленi були рiзним хатнiм скарбом. I по-чудернацькому виглядали на покрiвлi швейна машина, велосипед або люстро. А вода несла якiсь уламки, дошки, рiзний мотлох — ганчiр'я, кошики, вiдра…
Побачивши нас, люди почали махати з дахiв руками, пiдкликаючи до себе.
Але старший лейтенант Пайчадзе загукав:
— Не хвилюйтеся, зараз вас знiмуть! Зараз вас знiмуть, да! Не хвилюйтеся!
Авжеж, ми не могли зупинятися тут.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149