— Привид — вiн привид i є. I якщо ви менi Миколая-чудотворця по науцi виведете — я обижаться не буду. Менi науковий Миколай-чудотворець теж милий буде…
Хтось iз хлопцiв хихикнув.
Один — нуль!
Вела баба Мокрина.
Я весь напружився.
— Та… — махнув я рукою. — Нам нiколи. Звернiться в iнститут кiбернетики. Хай вам там виведуть. Матимете напiвпровiдникового Миколая-чудотворця на транзисторах…
Знову хтось iз хлопцiв хихикнув.
Один — один.
Треба було негайно кiнчати дискусiю, поки баба не набрала вирiшальне очко.
Не даючи їй розтулити рота, я швидко промовив:
— Ходiмо, хлопцi, до дiда Салимона. Треба з ним побалакати… Будьте здоровi, бабусю, кланяйтесь Варварi-великомученицi!
— Привiт Миколi на транзисторах! — тоненько пiдгавк-нув Антончик Мацiєвський (ич, грiх свiй спокутує!).
Хлопцi зареготали (багато їм треба?). Лагiдна усмiшка враз зникла з лиця баби Мокрини, натомiсть з'явився вираз гнiву.
— Ах ви ж гаспиди, iроди, анциболотники триклятi! Горiти вам у геєнi огненнiй, богохульцi сопливi! Щоб вас чиряки обсiли! Щоб вашi язики до зубiв поприростали! Щоб вас гикавка напала! Щоб вас болячка iз'iла! Щоб вас черва сточила! Щоб вам перекидатися у гробовiй могилi! Щоб вам нi дна, нi покришки! Щоб…
Пiд цi нескiнченнi бабинi прокльони ми попрямували до дiда Салимона.
А баба — га? Яка була хороша, тиха й лагiдна. А тепер, бач, як лається! Не гаразд, бабусю.
Два — один на нашу користь.
Коли ми вже зайшли у двiр до дiда Салимона, Карафолька сказав:
— Тiльки якщо ти серйозно до дiда, то їх нiкого нема зараз. Сьогоднi у шiсть ранку на автобус подалися всi. У Комишеваху поїхали, на весiлля. Дiдова сестра онуку замiж оддає. А що ти хотiв?
— Та нiчого особливого. Просто все-таки це ж його територiя. Може, вiн щось зна. I взагалi…
— М-да! — задумливо промовив Бардадим. — Ну що ж, Ходiмо! Тут нам робити нiчого. Поки що картина туманна, картина неясна. Єдине, що я можу сказати, — за апарат свiй я ручаюсь, вiн зафiксував те, що було. А що то було — це вже я не знаю.
Роздiл VIII
«Два кольори мої…» «Геть звiдси!» — каже менi Павлуша. Друга атака баби Мокрини
Тепер головне моє завдання полягало в тому, щоб, поки я на конi (бо ви ж знаєте, у життi все буває), про мiй всесвiтньо-iсторичний подвиг якнайшвидше дiзнався Павлуша. Щоб якнайшвидше вiн розкаявся у своїй зрадi, заплакав, щоб я мiг його простити i ми помирилися. Бо, слово честi, менi уже набридло… Але як зробити, щоб вiн дiзнався? I не видно його нiде. Звичайно, хтось iз хлопцiв йому нарешчi розкаже. Та коли? Це може бути й завтра, i пiслязавтра, i через три днi. Не просити ж когось спецiально. I не йти ж самому доповiдати.
О! Гребенючка! Треба дiяти через неї. Треба якось ненароком їй усе розказати, а вже вона йому переповiсть точно. Головне — ненароком. Щоб вона не здогадалася, що спецiально.
Гребенючка жила на довжелезнiй вулицi Гагарiна, що вела вiд автобусної зупинки аж до рiчки.
Попрощавшися з хлопцями, я побiг на ту вулицю. Гребенючку я побачив ще здалеку — вона з сапкою поралася на городi.
Безтурботно помахуючи лозинкою, я пройшов повз її двiр, навiть не глянувши на неї, одвернувшись у протилежний бiк.
Головне — ненароком. Щоб вона не здогадалася… Минувши кiлька хат, я повернув i пiшов назад.
Вона не бачила мене.
Дiйшовши до автобусної зупинки, я знову пiшов вулицею. Тепер я вже стиха насвистував щось бадьореньке.
Вона не чула. Бо навiть не пiдвела голови.
Пройшовши кiлька хат, я повернув назад. Тепер я насвистував уже голоснiше.
Вона однак не чула.
Дiйшовши до автобусної зупинки, я знову повернув назад.
Головне — ненароком, щоб вона не здога… Я вже вголос спiвав пiсню:
Два кольори мої, два кольори,
Оби на полотнi, в душi моїй оба.
Два кольори мої, два кольори,
Червоний — то любов, а чорний — то журба.
Що-не може людина йти i спiвати? А як у неї настрiй гарний! Дуже просто!
Вона тiльки вимахувала сапкою — аж мелькало. Мовби то не я спiваю, а жаба кумкає.
Коли я увосьме ненароком проходив, спiваючи, вулицею, сусiдка її, тiтка Уляна, вийшла на порiг i з-пiд руки глянула на мене. I дивилася довго, аж поки я не зник з очей.
А Гребенючка навiть не ворухнулася в мiй бiк. Позакладало їй, чи що? Глуха тетеря! Це я так цiлий день ходитиму.
Я взяв грудку й ненароком кинув у неї. I вцiлив по нозi. Вона не випросталася, тiльки голову повернула:
— Ти чого?
— Нiчого, — спокiйно сказав я i ненароком спитав: — А що ти робиш?
— Танцюю! — вiдповiла вона, продовжуючи сапати.
— А я сьогоднi вночi на кладовищi був… — почав я.
— Ну й дурень, — мовила вона i повернулася до мене спiдницею.
— Ах ти ж зараза! — ненароком (от уже, слово честi, ненароком) сказав я, схопив грудку i шпурнув у ту спiдницю. А що б, ну що б ви зробили, коли б iз вас отак збиткувалися?
I тут раптом позаду почув:
— З дiвчатами б'єшся? Олександр Македонський! Я рвучко обернувся.
За кiлька крокiв вiд мене стояв… Павлуша. От ти ж! Ну!
— А що ж? А що ж вона обзиває! — вигукнув я.
— А чого ти до мене лiзеш? Чого? — вигукнула Гребенючка. — Я тебе кликала? Ходить тут, ходить, пiдсвистує, спiває… «Два кольори мої, два кольори», «Червоний — то любов…» Дев'ять разiв пройшов. Чого, питається? Чого?
Значить, бачила! Все бачила, змiюка, а вдавала, нiби не помiчає!
I ще — «червоний — то любов…» Ти бач, на що натякає!..
Павлуша дивився на мене якимись зовсiм бiлими очима.
Вiн уже, мабуть, думає…
Та потрiбна вона менi!
Та триста лєт!
— Та я ж… Я ж хотiв…
— Iди звiдси! — глухо сказав Павлуша.
— Я… я можу пiти… Такi… Але ти… ти… — менi забракло слiв. — Я, може, сьогоднi привида сфотографував… От! Уперше в iсторiї… От! А ти… ти можеш малювать кущики i квiточки хоч двiстi рокiв. Альфрейщик!
Я повернувся й пiшов вулицею в бiк рiчки.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149