Там же всё детское! Если бы я был взрослым…
Угадал дядя мои мысли или нет, я не знаю, но он почему-то улыбнулся:
— И то правда. Ступайте одни. Я пошутил. Но если снова где-нибудь потеряетесь, завтра же домой!
Дядя дал нам денег, мы надели новенькие, хрустящие рубашки, отглаженные штаны, блестящие, ещё ни разу не надёванные ботинки и пошли.
Не знаю, как вы, но я, когда на мне всё новое, чувствую себя, будто голый. Кажется, что все на тебя смотрят, и стыдно как-то, неловко, и хочется спрятаться от глаз людских. Кончается всегда тем, что я или потрусь рукавом о стенку, чтоб он не был таким новым, или пятно на штаны посажу, или ботинок носком в землю ткну, чтоб не так блестел. Тогда мне легче. Вот и сейчас, выйдя на лестницу, я сразу проехался локтем по перилам и сделал на рубашке грязную полосу. И только после этого мы вышли на улицу. Да всё равно в новом было неудобно и неловко: ноги в ботинках, как в колодках, воротничок шею трёт, что твой хомут, — чтобы повернуть голову, нужно всем телом поворачиваться. И почему это в театр нельзя ходить в обычной одежде?
Туда ведь идут пьесы смотреть, а не для того, чтоб на тебя смотрели! Если б я стал большим начальником, то издал бы даже постановление, чтобы в новом в театр не пускали. Но не волнуйтесь, я начальником никогда не буду. Я буду лётчиком…
Мы сели в троллейбус и поехали в Театр музкомедии на Красноармейскую улицу. Начали мы с него, так как мне почему-то казалось, що той симпатичний кругловидий артист працює саме в цьому веселому театрi (а то де ж iще можна грати царя!).
Зайшли ми у вестибюль. Порожньо. Тихо. Нiкого нема. Праворуч каса. Прямо — на всю стiну величезнi дверi. Пiднялися ми схiдцями до тих дверей. Торкнулися —вiдчини ються. Зазирнули — i там нiкого.
— Може, — кажу я, — ще рано, ще не поприходили.
— Добре рано! Десята година! — каже Ява. — Артисти, як i всi люди, повиннi зранку на роботу з'являтися. Аякже! Це ж служба.
— То чого ж нема нiкого?
— А ти що, хочеш, щоб вони тобi тут бiля дверей товклися? Вони на сценi, мабуть. Репетирують. Пiшли!
Та тiльки ми посунули вiд дверей, аж тут нам назустрiч — де й взялася — молодиця у синьому, схожому на мiлiцейський, кителi.
— Вам що, хлопчики?
Стали ми, розгубилися. Як же його спитати? А молодиця знов:
— Що таке, хлопчики?
I тодi Ява взяв та й ляпнув:
— Нам царя треба.
— Якого царя? — здивовано звела брови молодиця.
— Такого круглого, з лисиною. — Це вже я докинув. Молодиця засмiялася:
— Трохи ви, хлопчики, запiзнилися. Царiв п'ятдесят лiт, як нема. Було б ранiше.
Ява похоробрiшав:
— От якi ви, тьотю! Хiба нам справжнього! Нам справжнi царi нi до чого. Нам артиста треба, що царя грає. Хiба не зрозумiло?
— Вiн у тринадцятiй квартирi живе, — ляпнув я.
— Тепер зрозумiло, — сказала молодиця, — але нема в нас такого, щоб царя грав. Бо в нашому репертуарi про царiв зараз жодного спектаклю нема. А чому ви саме в нас шукаєте того артиста? Вiн сказав вам, що в нашому театрi працює? Як його прiзвище?
Ми з Явою перезирнулися.
— Прiзвища ми не знаємо, — сказав я, — але знаємо, що вiн грає царя.
— А де ж вiн того царя грає? В якому театрi?
— Не знаємо ми.
— От тобi раз. Приснився вам, чи що, той артист. А звiдки ж ви дiзналися, що вiн грає царя?
— Вiн сам сказав.
— То ви з ним знайомi?
— Та трохи… — непевно сказав я i поглянув на Яву: чого це вiн мовчить. То в усiх розмовах завжди перед веде, а зараз замовк, наче води в рот набрав.
— То як же це ви знайомi, що й прiзвища не знаєте i в якому театрi працює не знаєте? — допитувалася молодиця.
— Та отак… не встигли розпитать.
— А нащо ви його зараз шукаєте?
— Та треба… В однiй справi… поговорити…
— У творчiй? — усмiхнулася молодиця.
— Еге… — ледве встиг я це сказати, як — бац! — з очей у мене посипалися iскри. Бац! Бац!.. Аж у потилицi защемiло. I нiби не по головi, а по кавуну щиглi — такий звук дзвiнкий.
Молодиця з несподiванки аж руками сплеснула:
— Отакої! Ти чого його б'єш? Це що за хулiганство?! Нi з того нi з сього…
Що там далi скрикувала молодиця, я не чув, бо вже був на вулицi.
Голова в мене гула, на очах закипали сльози.
Так от чого Ява мовчав — боявся збрехати сам i ждав, поки я збрешу. Але хiба я всерйоз брехав? Я ж тiльки сказав «еге» на її жартiвливе запитання. Це можна було зрозумiти теж як жарт. Уже й пожартувати не можна. Якщо так придиратися, то до самоi глибокої старостi, до самої смертi гулi на лобi носитимеш.
— Ти що, ображаєшся? — iдучи за мною, безвинним голосом питав Ява. — Але ж ми домовились. Я ж не винен. Я мовчав.
— Ти не маєш права ображатися. Це нечесно. Нащо тодi було домовлятися.
Вiн ще менi вичитував! Звичайно, ображатися смiшно, раз домовились, але коли вас привселюдно б'ють по лобi i ви не маєте права дати здачi, то навряд чи ви будете реготати пiсля цього. Навряд чи спiватимете вiд задоволення.
— Ну чого ти, — не вгавав Ява. — А коли я збрешу, ти менi давай шалабани — i я оком не змигну, от побачиш.
Все це було правильно, але до самого оперного театру (ми йшли пiшки) я мовчав. Поки не заспокоївся. I лише на майданi бiля театру сказав, потираючи лоба:
— Треба якось iнакше дiзнаватися. Хитрiше. Треба спершу той… як його… репертуар, чи є у них взагалi про царiв. А то зразу — ляп — дайте нам царя. А люди нiчиго такого не ставлять.
— Авжеж, авжеж, — дуже охоче погодився Ява, радий, що я нарештi заговорив. Домовились казати правду, що нам треба повернути артистовi одну рiч, яку вiн випадково, коли купався на Днiпрi, залишив нам (а яку, можна не говорити, мовляв, секрет, бо про годинник говорити страшно).
В оперi з царями було набагато краще, нiж у музкомедiї. Там тих царiв було аж кiлька. У кiлькох виставах. I в «Борисi Годуновi» — цар.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149