У нас завжди поважали старих людей, але такого успiху вони не мали нiколи Цiлими днями вони не сгуляли роти — згадували. Дiдiв i прадiдiв, бабусь i прабабусь… I як послухати, то всi цi бабусi, як правило, були неймовiрнi красунi, а дiди такi силачi, що ой-ой (один бугая колись зборов, другий пiдводу з картоплею пiдняв, третiй дуба з землi вирвав…). Плюгавих, кволих, кривих, кислооких, горбатих предкiв не було нi в кого. Рiзниця тiльки в тому, що однi красунi й силачi були козацького роду, однi — мужицького. I тут нiчого не вдiєш. Предкiв не вибирають i не замовляють. Кузьма Барило був козацького роду, Вася Деркач —козацького, Гребенючка — козацького. А ми… Особливо ми не могли пережити, що Стьопа Карафолька, староста класу, вiдмiнник i взагалi позитивний образ, який нам щодня ставили за приклад i якого ми через це терпiти не могли, Стьопа Карафолька, в якому не було нi на стiлечки нiчого козацького, — був прямий, безпосереднiй нащадок славного запорожця. А ми… у мене ще хоч був десь далеко по материнськiй лiнiї якийсь козак-заброда, а в Яви — анiчогiсiнько, самi за себе гречкосiї.
— Дiду, невже ж ото у нас у роду не було жоднiсiнького запорожця? — з надiєю питав Ява свого дiда Вараву.
— Не… щось не пригадую.
— От iще! — сердито одвертався Ява (наче дiд був винен).
— Дурень ти, — спокiйно казав дiд. — Та що там тi козаки без гречкосiїв вартi були… Хто б їх годував? З голоду повмирали б… А як була земля наша в скрутi, тодi не лише козаки, а й гречкосiї йшли її боронити, брали коси, брали вила i незгiрш козакiв били ворога.
Але на Яву дiдова агiтацiя не впливала. Бурмочучи: «Та-а… Не могли хоч би на бабi козацького роду оженитися…» — похмурий Ява iшов геть.
— I все їм нове, нове треба! Не могли ще трохи у старiй хатi пожити, — крiзь зуби цiдив Ява, з ненавистю дивлячись на новiсiнький пiд бляхою будинок свiй. — Може, i в нас на сволоку було щось написано… Дiд же старий: багато знає, а ще бiльше забув…
Ява не мiг примиритися. Ява страждав. Тим бiльше, що Карафолька ходив, задерши носа, i тiльки чвиркав крiзь зуби слиною у наш бiк (словами зачiпати боявся, бо знав, що ми, незважаючи на предка, набили б йому пику).
Та його задраний нiс i чвиркання крiзь зуби можна було б пережити.
Але вiн дошкулив нам iншим. Вiн органiзував на вигонi «Запорiзьку Сiч»… Вiйсько було набране лише з «нащадкiв». I кошовим одноголосно обрали Карафольку.
У вишиванiй сорочцi, у широченних червоних шароварах, в яких його брат танцював колись у самодiяльностi, у старезнiй дiдовiй папасi, що в нiй уже багато рокiв неслися кури (та то байдуже!) гарцював Карафолька перед своїм вiйськом, водив його у походи, влаштовував гульбища i козацькi розваги.
Ми сидiли в кущах i слухали, як долинав з вигону бадьорий запорiзький марш:
«Ой чи пан, чи пропав — двiчi не вмирати,
Ген, нумо, хлопцi, до зброї! На герць поiуляти, слави здобувати'»
Ми скреготали зубами.
Ми нiколи не вiдчували себе такими самотнiми, ображеними i нещасними. Ми, саме ми, за своєю вдачею мусили бути кошовими отаманами…
Ми, а не вiдмiнник Карафолька. Ех, зацурпелити б йому зараз у носа його задраного!..
I щоб же йому таке заподiяти, чим би ж його пiд… той, пiдкандичити!.
— Слухай, Яво, — стрельнуло менi раптом. — Ти пам'ятаєш «Лист запорожцiв турецькому султановi»?
— Га? Ну й що?
— Напишiмо їм такого листа.
— Як? Вони ж самi запорожцi.
— Якi вони в бiса запорожцi! Хiба вони справжнi? Фальшивi вони. Самозванцi. Подумаєш, предки!.. Так i напишем: предки вашi хорошi, а ви чортi-що. Текст листа запорожцiв у мене дома є — у книжцi «Україна смiється». Перелицюєм i буде — во!
— Ходiм!
Взявши у мене текст, ми пiшли до Яви. Бо у нього над столом якраз висiла картина Рєпiна «Запорожцi». Сiвши пiд картиною i дивлячись, як ото весело писали запорожцi листа султановi, ми почали писати свого листа.
То була каторжна робота.
I от нарештi пiсля довгих мук народився «Лист справжнiх запорожцiв фальшивому лжекошовому, плюгавому вiдмiннику Карафольцi i його задрипаному вiйськовi»:
«Ти-шайтан дурепський, проклятущого чорта брат i товариш i самого люципера секретар! Який ти в чорта лицар? Який ти запорожець, та ще й кошовий? Слинько ти шепеляве! Дiрка од бублика! Репяк ти з хвоста собачого! Латка на подертих штанях, шмат вiдмiника недогризенний! Твого зачуханого вiйська ми не боїмось, землею i водою будем, битися з тобою! Не козаком тобi називатися, а у ляльки з безштаньками гратися! Не годен ти доброго слова, хай з'їсть тебе руда корова! I в головi в тебе не мiзки, а полова, опудало ти городнє. Отак ми тобi вiдказали, плюгавче! I за це поцiлуй нас у бруднi порепанi п'яти, свиняче порося ти! Ось-ось-о!»
Ми написали це все великими лiтерами на пiвтораметровому сувої шпалерiв, що лишилися пiсля будiвництва нової хати. До сувою на грубезнiй мотузцi замiсть печатки причепили суху балабушку — вийшло, на наш погляд, дуже здорово.
Виспiвуючи губами: «Трум-пу-ру-рум-пум-пум-пум!» — ми пiшли на вигiн i урочисто вручили Карафольцi «пергамен».
Ми були певнi, що авторитет Карафольки пiсля нашого листа впаде и загуркоче, як порожнє вiдро.
Але того ж дня ми одержали дуже стриманого i ввiчливого листа-вiдповiдь.
«Дорогi друзi! Ви лаєтесь дуже красиво, але тiльки тому, що ви не козацького роду i вам прикро. Ми прекрасно це розумiємо. Ми залюбки прочитали вашого листа i навiть згоднi прийняти вас у свое запорiзьке вiйсько писарями — хоч у вас i двiйки з мови.
Мiж iншим, «недогризений» пишеться з одним «н», а «вiдмiнник», навпаки, з двома (див. правило подвоєння приголосних, пiдручник граматики, стор 4, 23).
З привiтом.
За дорученням славного вiйська запорiзького кошовий Степан Карафолька».
Це було гiрше, нiж якби вiн кожного з нас привселюдно потоптав ногами.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149