А Павлуша ж на човнi, вiн човна не кине. I машина переповнена. Крiм корови, пiдсвинка й курей, оно ще скiльки клумакiв, чемоданiв, ящикiв усяких…
Митя Iванов, обережно пiдтримуючи бабу Мокрину, вже допомагав їй спускатися по драбинi у бронетранспортер.
— А де пацан, га? Пацан де? — почувся раптом знизу стурбований голос старшого лейтенанта Пайчадзе. Я мусив подати голос.
— Та я тут! — цокаючи зубами, якомога веселiше гукнув я. — Ви їдьте, їдьте! Я на човнi поїду, з Павлушею.
Спершу я це сказав, а вже потiм усвiдомив, що цим самим одрiзав собi шлях до ватника i хтозна тепер, як зiгрiюсь. «Але там, мабуть, зараз однак ватника i не знайдеш за тими клумаками», — заспокоїв я себе. I щоб не було вже нiяких сумнiвiв i вагань, зразу сунувся вниз — спускатися назад на горище. Павлуша, який терпляче стояв на драбинi нижче мене i все чув, але нiчого не бачив, крiм моїх мокрих штанiв, не встиг зорiєнтуватись, i я трохи сiв йому на голову. Та вiн навiть слова менi не сказав, а просто одразу став спускатися.
Роздiл XXIII
У хатi Гребенюкiв. Ой, нога, нога! Безславно додому. Все плутається
Через горищне вiкно ми перебралися в човен.
— Я п-погребу, б-бо з-змерз т-трохи, — процокотiв я i взяв весло.
— Ану стривай, — сказав Павлуша, знiмаючи штормiвку. На ньому була ловкенька брезентова штормiвка на «блискавцi», з каптуром.
— Та ну… — почав я. Але вiн перебив мене:
— Вдягай зараз же, бо… — i силою натяг на мене штормiвку.
— Н-ну д-добре, я т-трохи… а п-потiм оддам.
Зашморгнувши «блискавку» до пiдборiддя, я взявся за весло.
Я так налягав на нього, наче хотiв зламати. I вже через кiлька гребкiв вiдчув, як пiшло потроху тепло в руки i в ноги. Я грiб навстоячки, присiдаючи i рухаючись усiм тiлом. Менi здавалося, що човен летить, як ракета. Але не встиг ще я i з саду вигребти, як навантажена, мов циганський вiз, амфiбiя спокiйнiсiнько «обштопала» нас i, показавши корму, з якої визирала плямиста меланхолiйна коров'яча морда, зникла у туманi за кронами дерев. Ловка все-таки у нас технiка зараз в армiї на озброєннi. Ич, як пре!
Я вигрiб на вулицю i, вже не поспiшаючи (бо трошки засапався), скерував човна попiд садами вулицею.
Туман клубочився над водою, стаючи дедалi бiлiшим, бо густiшав i дедалi все бiльше розвиднювалось.
Зненацька з туману виринув, мало не наскочивши на нас, ще один бронетранспортер, на борту якого бiлiли великi майже метровi цифри: 353 (на бронетранспортерi старшого лейтенанта Пайчадзе, я помiтив, був номер 351).
Триста п'ятдесят третiй теж був завантажений доверху рiзним хатнiм скарбом. Там стояло навiть пiанiно, а на пiанiно сидiла… Гребенючка. Помiтивши нас, вона стрiпнулася i, здається, хотiла щось гукнути, але не встигла — бронетранспортер уже проплив. Я глянув на Павлушу. Вiн дивився вслiд машинi розгублено, i в очах його був розпач i якась досада. Такими очима дивляться вслiд поїзду, на який запiзнилися.
I раптом я зрозумiв. Вiн же ж, мабуть, поспiшав до неї, хотiв рятувати, спецiально човна роздобув. Може ж, мрiяв винести її на руках iз затопленої хати. Усi закоханi в цiлiм свiтi про це мрiють. I була ж така можливiсть. Була. А через мене нiчого в нього не вийшло. Запiзнився. Через мене. Ото якби не рятував мене, може б, i встиг. А так — запiзнився…
I я вiдчув, що я мушу зараз щось зробити.
— Слухай, — сказав я, — а давай завернемо туди. Там, напевне, ще щось треба забрати. Точно.
I, не чекаючи його згоди, я повернув човна туди, звiдки тiльки що виплив триста п'ятдесят третiй — до хати Гребенюкiв. У Гребенюкiв була нова велика хата — торiк поставили. Не хата, а будинок — просторий, гостроверхий, пiд черепицею, з широкими, на три шибки вiкнами, з вiзерунчастою скляною верандою. I тому, що вiн був на високому фундаментi, залило його тiльки до половини. Вiкна були вiдчиненi навстiж, i всередину можна було просто заїхати човном. Я так i зробив.
— Пригинайсь, — сказав я Павлушi i сам присiв, скеровуючи човна просто у вiкно.
Це було так дивно — запливати човном у хату. Нiколи менi ще не доводилося запливати у хату човном.
Павлуша, що сидiв попереду, хоч i пригинався, але зачепив мимохiть головою за люстру, i склянi бурульки мелодiйно задзвенiли, вiтаючи нас у хатi.
Хата була майже порожня. Тiльки великий буфет з голими полицями вiдсвiчував у водi дзеркалами та посеред кiмнати плавав догори нiжками зламаний стiлець.
Гребенюк був, дуже хазяйновитий, енергiйний дядько, до того ж мав, крiм Ганьки, двох синiв-парубкiв. I, звичайно, вони змогли дати собi раду. Випхали всi речi спершу на горище, а тодi повантажили на машину. I тепер я подумав, що Павлушi, чесно кажучи, нi на що було розраховувати. Нiхто б йому не дав виносити Гребенючку на руках з хати. Хiба б, може, човном скористалися (якби солдатiв не було). I всю активну роботу по врятуванню робили б батько i брати, а мiй Павлуша в кращому випадку подавав би речi з горища у човен. А то могли й вiдправити його додому на отому надувному човнику, щоб не крутився пiд ногами i не заважав. Отже… Але я, звичайно, нiчого цього Павлушi не сказав i не скажу нiколи. Хай тiшиться думкою, що вiн винiс би її на руках i вона обняла й поцiлувала б його при всiх i сказала б якiсь такi, такi слова, якi тiльки у хлоп'ячих мрiях говорить дiвчина хлопцевi… Хай тiшиться…
Бiдний Павлуша роззирався навколо з таким разчарованим кислим виразом, що менi аж шкода його стало. Як менi хотiлося знайти хоч яку-небудь, хай навiть найдрiбнiшу фiтюльку, потрiбну Гребенючцi, — щоб вiн її врятував!
Поклавши весло на дно i перебираючи руками по стiнах, я провiв човна у другу кiмнату. То була спальня. З-пiд води стирчали нiкельованi трубки з шишками i кульками — спинки лiжок — i стояла велика, на пiвстiни, порожня шафа з розчиненими дверцятами.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149