Дай Бiбi! I-i-i-i-i-i!
Величезне корито стадiону кипить, аж булькає. Пара йде вгору i збирається там у хмарки.
Бiля нас сидiв якийсь чи то професор унiверситету, чи то артист цирку. З одного боку, вiн був дуже схожий на професора — iнтелiгентне обличчя, окуляри, борiдка, портфель пiд пахвою. З другого боку, вiн був абсолютно циркач — весь час пiдскакував, мекекекав, свистiв, iгогокав, як жеребець. А коли кияни забили гол, вiн пiдкинув свого портфеля мало не до хмар i потiм ловко пiймав однiєю рукою — так не кожний циркач зможе! I не змовкав професор-циркач нi на мить. Коли якийсь футболiст з м'ячем проривався вперед, вiн пiдганяв його пронизливим:
— Пашов-пашов-пашов-пашов!!!
Причому верещав таким одчайдушно-страшним голосом, яким навiть «рятуйте» кричати соромно. I верещав доти, аж поки в того футболiста не одбирали м'яча. Тодi досадливо махав рукою:
— Так я й знав! Передати було б! Базилевичу було б передати!
I тої ж митi переносив увагу на iншого футболiста:
— Ну ти диви! Iде, як пасеться… Чого ти йдеш?! Бiгати треба, бiгати. Ти ж футболiст, а не корова!
Нiби тому бiдному захеканому, засапаному, засмиканому фугболiстовi й секунди перепочити не можна. Такий безсердечний болiльник!
Поряд з ним сидiла, мабуть, його дружина — гладка, у великому саморобному капелюсi з газети. Вона переживала мовчки, але так важко дихала i сопiла, що свiжого повiтря над стадiоном, здавалося, з кожною хвилиною меншало й меншало. Професор-артист раз у раз заспокоював її:
— Рибонько, не хвилюйся! Не хвилюйся, рибонько! Все буде гаразд. Нашi виграють.
Ява пiдморгнув менi i стиха сказав:
— Якби ту «рибоньку» у воду кинути, от звук би був, от би ляснуло!
Але i професор-артист, i «рибонька» недовго привертали нашу увагу. На полi дiялося таке цiкаве, так блискавично змiнювалися подiї, що врештi ми забули про все на свiтi. Ми вже не були Явою i Павлушею, хлопцями iз своїми характерами, смаками й уподобаннями… Ми були якоюсь мiзерною часткою величезного органiзму, який звався «стадiон» i який тiпало, як у лихоманцi.
I коли суддя несправедливо, як вважав стадiон, не присудив одинадцятиметровий у ворота торпедiвцiв (а «рука» була точно), ми разом з усiма завили, загорлали, надриваючи пупа:
— Суддю на мило! Суддю на ми-ло!
Як отi кровожернi гицелi… I не iснувало в цю мить на свiтi нiчого, крiм одипадцятимсiрового удару.
Велика штука — футбол. По-моєму, футбол мiг би навiть бути лiкувальним заходом. Наприклад, для лiкування нервовохворих. Та й вiд усiляких неприємностей i вiд поганого настрою футбол дуже помагає. В усякому разi, я на час матчу всi свої неприємностi забув. I згадав тiльки тодi, коли матч закiнчився. Треба було знову спекатися дядька.
— Ну, дядю, ви йдiть додому, а у нас ще тут справи… — сказав я, наче ми були дорослi, а вiн хлопчик.
— Он, глядiть менi з цими справами! — сказав дядьiю — Рано ви почали женихатися. Глядiть, щоб батьки ваших Дульцiней вуха вам не нам'яли.
Але оскiльки кияни виграли у торпедiвцiв 3:2, дядько був у чудовому настрої й вiдпустив нас.
Цього разу нам довелося чекати. Хвилин десять, а то й бiльше. Причому це було зовсiм не так легко, як ви гадаєте. Бо ми не просто собi чекали, а боролися. Весь час боролися з нестримним бурхливим людським потоком, що намагався нас змити i вихлюпнути кудись на Бессарабку або нашь на площу Калiнiна. Це вимагало страшних зусиль. Нарештi показалися хлопцi.
— Ходiмо! — скомандував Будка. I ми, полегшено зiтхнувши, попливли за течiєю.
— Ну? — нетерпляче спитав я, пiдрулюючи до Будки.
— Потiм! Тут не мiсце.
От же тягне жили!
Ми випливли на Бессарабку i пiрнули в якийсь прохiдний двiр, що вiв на Печерськ. I тут, у темному пiдворiттi, Будка спинився.
— Значить, так, — сказав вiн тихим конспiративним голосом, озираючись на всi боки. — У нас була розмова з тим чуваком. Ми ледве його умовили. Скажiть, хлопцi!
— Гур-гур-гур… — безладно, але ствердно прогули хлопцi.
— Вiн погодився оддать годинник, — вiв далi Будка. — Але… тiльки вночi. Причому сьогоднi. Завтра буде пiзно. Бо вранцi вiн чухне з Києва — його шукає мiлiцiя.
— Ну? — у мене стислося серце.
— Желєзно! Годинник у нього в схованцi… у печерi… бiля лаври. Вдень туди не можна — ганяють… Отже, домовилися зустрiтись опiвночi бiля церкви Рiздва Богородицi або, точнiше, бiля могили Кайсарова. Знаєте?
Ми з Явою перезирнулися. Дурять чи нi? Невже дурять? Але який їм сенс? А хоч би просто так… То що ж робити? А що ж ти зробиш?
— Боїтесь? — презирливо прижмурився Будка. — Ну, якщо боїтесь, як хочете. Годинник ваш, а не наш… Самi ми, звичайно, не пiдемо, нащо нам треба…
— Гаразд, — сказав я. — Ми прийдемо.
Якби це був справдi мiй годинник, я б ще подумав, iти чи нi. Але ж ви знаєте, що то був за годинник!
— До зустрiчi, — весело сказав Будка. — Глядiть не проспiть?
Роздiл XII
Козацькому роду нема переводу. Кошовий Карафолька. Лист запорожцiв. Нiч на кладовищi (спогад)
Вечiр Одинадцята година Ми лежимо на широченнiй, як Хрещатик, тахтi бiля вiдчинених дверей балкона.
Лежимо тихо, не ворушачись, — удаєм, що спимо. Ми чекаєм, поки поснуїь дядько з тiткою, щоб можна було нишком вийти.
Немає, мабуть, нестерпнiшого чекання, нiж отаке, коли лежиш без сну, нерухомо i ждеш. Та ще ждеш, не знаючи, що тебе жде. Коли тобi треба опiвночi йти кудись у страшну безвiсть до могил…
У голову насчирливо лiзуть рiзнi темнi думки i спогади.
Спогади! Я, звичайно, не Вольф Мессiнг, я не вмiю читати чужих думок на вiдстанi, але навiть не дивлячись на Яву, який лежить поряд зi мною, я ладен заприсягтися, що вiн згадує зараз те саме, що й я… Певен на всi сто процентiв! Вiн просто не може зараз згадувати щось iнше. То було теж уночi, i теж могили. I так само шерхло у горлi, i стискалося серце, i терпли ноги.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149