!
Та враз — цюррр! — наче з-пiд землi виринув молоденький стрункий мiлiцiонер з хвацько пiдкрученими вусиками. I голоногий iнтурист, не добiгши навiть до середини брукiвки, так i присiв, смiшно розчепiривши руки. Потiм крутонувся i пiдтюпцем побiг назад. Мiлiцiонер йому навiть слова не сказав, тiльки усмiхнувсь i посварився пальцем, наче вчитель на недисциплiнованого учня (хоча iнтурист був удвiчi старший за мiлiцiонера).
— О! Бачив? — гордо сказав Ява. — Думає, мабуть, раз приїхав з якогось там Лондона чи Рiо-де-Женейро, то можна тут швендяти, де хочеш! Дзуськи! Лiзь, голубе, пiд землю, як усi люди. Невелике цабе!
Потiм Ява захоплено глянув на молоденького симпатичного мiлiцiонера i сказав:
— Ти знаєш, Павлушо, все-таки нема в свiтi лучче, як бути мiлiцiонером. По-перше, благородно! Борешся з усякими злодiями, бандитами та хулiганами. По-друге, усi тебе поважають, а коли треба, й бояться. По-третє, цiкаво. Не життя, а суцiльне тобi кiно пригодницьке. Я, мабуть, таки стану мiлiцiонером. А ти?
— А я льотчиком, — вперто сказав я. — Ти ж знаєш!..
— Як хочеш, — сказав Ява i зiтхнув.
Ява мiняв професiї, як циган конi. Сьогоднi вiн моряк, капiтан далекого плавання. Завтра вiн геолог. Пiслязавтра директор кондфабрики («по три кiлограми „Тузика“ на день можна їсти»). Тодi футболiст київського «Динамо». Тодi художник. Тодi звiролов, що ловить для дресирувальникiв хижих тигрiв, барсiв та ягуарiв. А сьогоднi, бачте, мiлiцiонер.
Я ж — нi. Я як ото вирiшив ще у першому класi, що буду льотчиком, так досi держусь, не схибив.
Навiть дiд Салимон сказав недавно: «Ти диви, яке вперте!.. Ма'ть-таки, буде льотчиком цей слинько, хай би його муча вбрикнула!»
Хiба що iнодi я не витримую. I ненадовго пристаю до Яви — за компанiю. Та й то тiльки на таку комбiнацiю, щоб лишатися льотчиком. Я вже був i морський льотчик, i льотчик-футболiст, i льотчик-художник, i льотчик-звiролов, i льотчик-геолог, i навiть льотчик на кондфабрицi, що возить лiтаком цукерки «Тузик».
Але цього разу я вiд комбiнацiї вдержався, бо не уявляв собi льотчика-мiлiцiонера — кого ж ти у повiтрi затримуватимеш i штрафуватимеш! Чорногузiв хiба!
Нi, хай уже цього разу лишуся я просто льотчиком.
Пливемо ми, линемо, викроковуємо по Хрещатику…
Праворуч багатоповерховi будинки, схожi на величезнi, кахлями обкладенi груби, один на одного громадяться, угору на Печерськ лiзучи.
Лiворуч унiвермаг склом на сонцi виблискує. Далi здоровеннецька десятиповерхова мiськрада (скiльки ж то у нiй людей радиться — така велика!).
Десь за мiськрадою вежа телевiзiйна небо аж у космос проїшрикує.
Оце висота! Нiчого вищого в свiтi не бачив! От де вiд матерi пiсля двiйки ховатися! Не те, що на нашiй грушi! Не чiльки б не стягли, не догукалися б нiколи!
Далi на тлi неба круглi без хрестiв банi вимальовуються — колишнiй костьол, теперiшнiй антирелiгiйний планетарiй.
Пiсля мiськради, за вулицею Свердлова, Хрещатик завертає праворуч i, порозсувавши на площi Калiнiна будинки далi од себе (наче збирається крикнути: «Пустiть мене, я хочу пiрнути в Днiпро!»), утикається на площi Ленiнського Комсомолу у фiлармонiю. I через ту фiлармонiю у Днiпро не пiрнає…
Та пiсля вулицi Свердлова ми по Хрещатику далi не пiшли. Бо праворуч була станцiя метро А метро, як ви самi знаєте, — це метро! I я хотiв би глянути на того, хто, приїхавши до Києва з Васюкiвки, байдуже пройшов би повз метро!
Не змовляючись, ми, як по командi, одночасно повернули до входу в метро.
На нас одразу вiйнуло свiжiстю i якимсь особливим, тiльки одному метро притаманним запахом.
Хоч контролера десь не було i проходи мiж спецiальними тумбочками, де горiли привiтнi слова «Киньте п'ять копiйок», були гостинно вiдкритi, проходити «зайцями» ми навiть i не подумали. Хай хтось дурнiший це робить, ми вже один раз пробували… Хоч би як швидко ти бiг, ще швидше за тебе з тумбочок вискакують навперейми спецiальнi держаки, i ти гепаєшся на них пузом. Отож…
Ми iнтелiгентно намiняли у касi п'ятакiв, кинули i пройшли…
«Якi ми все-таки культурнi й благороднi», — з гордiстю подумав я. Коли б я, дурний, знав, що зараз станеться!..
— Диви! Диви! Старшина Паляничко! — зненацька вигукнув Ява. — Давай доженем!
I тiльки я встиг роззявити рота: «Га? Де?» — як вiн уже дрiботiв по ескалатору.
Поперед нас стояв на ескалаторi здоровенний опасистий дядько, з кошиками, з клумаками, ще й з новiсiнькими ночовками в руках (видно, попродав на базарi крашанки абощо, накупив краму i їхав на станцiю).
За кiлька метрiв нижче дядька стояла струнка мальована дiвчина з височенною, схожою на копицю сiна зачiскою, — справжнiсiнька тобi кiнозiрка.
А ще нижче «кiнозiрки» їхав мiлiцiонер, — справдi, дуже з спини схожий на старшину Паляничка, з яким ми за досить-таки цiкавих обставин познайомилися торiк, коли приїздили усiм класом до Києва на екскурсiю Звичайно, добре було б з ним знову зустрiтися й побалакати. Особливо Явi, який вiдсьогоднi готує себе в мiлiцiонери.
Я, не роздумуючи, задрiботiв слiдом за Явою. Опасистий дядько з покупками загородив собою майже весь прохiд. Явi вдалося прослизнути повз нього А я хотiв проскочити, та ненароком зачепив цинковi ночовки, що стояли бiля дядька i якi дядько придержував тiльки двома пальцями. Ночви гримонули на ескалатор i ковзнули вниз.
Гур-гур-гур! Мить — i ночви вдарили ззаду по ногах «кiнозiрку», «Зiрка» не встояла i гепнулась у ночовки. I ночовки, тепер уже з пасажиром, загримотiли по ескалатору.
Ми отетерiли.
Слiпучо красива, як цяця мальована, «кiнозiрка», сидячи в ночвах i держачись за них обома руками, мчала вниз по ескалатору. Мовчки, без крику, без жодного слова. Чи то вона була така мужня, чи то, навпаки, онiмiла з переляку i несподiванки — важко та й нiколи було зрозумiти.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149