Ми схвильовано перезираємося.
О, ми добре знаємо цей будиночок! Тут же живе Фарадейович, знаменитий на весь наш район, а то й на усеньку область Фарадейович.
Ви не знаєте, хто такий Фарадейович?! Та ну? Хiба?!
О, це незвичайна, чудова людина! Людина, яких, як казав мiй тато, на мiльйон трапляється один, та й то не на кожний мiльйон.
Вiн — наш сiльський бiблiотекар. Офiцiйно. А неофiцiйно — винахiдник. I не просто винахiдник. А, як сказав Явин дiд Варава, «унiверсальний винахiдник-iзобретатель». Я не знаю, чого вiн не вмiє або не може. Вiн i механiк, i електрик, i по рiзних там радiоштуках (що ото на транзисторах, напiвпровiдниках), i селекцiонер (новi небаченi сорти городини, фруктiв тощо), i по гiдросистемах — просто не злiчити…
Чого тiльки вiн не повинаходив! I паровий двигун, що сам качає воду з колодязя (iз звичайнiсiнького примуса та старої виварки); i пневматичну садову драбину (натиснув кнопку — пуфф! — i лiзь собi на найвищу грушу); i гiдро-газову поливальницю на три атмосфери (вода пiд тиском газу розбризкується до п'ятнадцяти метрiв…
Баштанник дiд Салимон колись сказав, що, якби Фара-дейовичу «дать рублiв сто на запчастини, вiн би сам збудував яку-небудь мiжпланетну станцiю»…
Та що там казать. Ви тiльки зайдiть до нього!
Одчиняєш хвiртку — i одразу з-за куща вискакує на тичцi кумедний усмiхнений фанерний чоловiчок. Одною рукою вiн на ходу з голови капелюх знiмає, а в другiй тримає дощечку з написом: «Здрастуйте! Ласкаво просимо!»
Iдеш вiд хвiртки по бiленькiй, посиланiй рiчковим пiском дорiжцi. Праворуч — дивiгься! — кущ якоїсь городини по спецiальнiй штахетi метрiв на два вгору видерся i плодiв на ньому червоних рясно, аж в очах мерехтить. Ви думаєте, що то якась ягода, а то помiдори. Карликовий сорт. А онде здоровеннецька зелена ковбасяка на землi лежить. То не гарбуз, нi, то — огiрок. А буряки якi, а морква, бачили б ви, однiєю морквиною бегемота вбить можна!
Лiворуч — колодязь, бiлими кахлями обкладений, як амбулаторiя. Ну, де ви такий колодязь найдете?
Бiля колодязя паровий двигун на примусi, про який я говорив, i схожа на гармату ота гiдрогазова поливальниця. Та взагалi всiх хитромудрих штуковин i пристроїв не злiчити.
Нi, недаремно прозвали його Едiсон Фарадейович (насправдi вiн Антон Фадейович). Але то прiзвисько не образливе, вимовляли його люди лагiдно, бо всi любили старого.
Вiн високий, худий, кощавий i весь якийсь аж свiтиться — волосся свiтле, брови свiтлi, вiї свiтлi, — не зрозумiєш, чи то вiн такий блондин, чи то сивий (рокiв йому пiд сiмдесят), а от очi юлубi-голубi, аж синi.
Вiн не з наших країв, прихiдько, десь з-пiд Тамбова. «Руський человек», як каже дiд Салимон. Рокiв п'ятдесят тому у громадянську вiн воював тут, познайомився з бабою Оксаною (вона тодi молода була) i зачепився на все життя.
Був вiн добряга, якого свiт не бачив.
Завжди в нього можна було випросити все, що хочеш, — останнє оддавав. I весь час усмiхався. Сердився вiн тiльки тодi, коли бачив подерту якимось «юним читачем» бiблiотечну книгу.
— Ех — казав вiн, — i який же це академiк читав! Дав би я йому по западному полушарiю'
Але нiхто не пригадує, щоб коли-небудь кому-небудь дав вiн по «западному полушарiю».
Дiтей вiн любив страшенно. Своїх вони з бабою Оксаною не мали — нi дiтей, нi онукiв. Жили тiльки удвох. I весь урожай свого чудернацького саду роздавали нам, — просто навiть незручно. Останнiм часом, мiсяцiв зо два уже, баба Оксана хворiла, лежала у районнiй лiкарнi, i Фарадейович через день їздив туди. I сьогоднi якраз поїхав — ми точно знали.
А в цей час Книш…
Сховавшися у кущах попiд тином, ми бачимо, як одчинилися дверцята кабiни i звiдти показалося спершу Книшеве сiдало у лиснючих забруднених штанях, а потiм уже весь Книш, — обережно тримаючи в руках оту загадкову довгасту коробку з трубочкою Ступаючи по землi, як канатоходець, вiн пiшов до хвiртки. Штовхнув її ногою. Рраз! — фанерний чоловiчок з-за кущiв: «Здрастуйте! Ласкаво просимо!» Книш механiчно кивнув йому, як живому, i на ганочок. Рипнули дверi (Фарадейович нiколи не замикав своєї хати), i Книш зник усерединi.
— Хоче висадити Фарадейовича в повiтря, — метнув на мене Ява гострий погляд.
— Нащо?!
— Мабудь, Фарадейович щось таке винайшов, що отам-о не сподобалось, — Ява багатозначно тицьнув вiдстовбурченим пальцем кудись убiк — за океан.
I враз розбурхана уява моя малює здоровеннецький темний зловiсний кабiнет. За величезним столом сидить страшний генерал iз свастикою на рукавi. Перед ним виструнчились Книш i Бурмило. Генерал дiстає з шухляди пачки грошей i кидає на стiл. Книш i Бурмило хапають грошi i пожадливо запихають у кишенi, за пазуху. Генерал щось наказує i робить руками жест, показуючи вибух. Книш i Бурмило, киваючи, задкують до дверей.
…Вибухає, летить у повiтря хатинка Фарадейовича… I тут — шосе. На крутому поворотi мчать на мотоциклах Книш i Бурмило. Бурмило мокрий, у масцi вiд акваланга, з трубкою в зубах. А за ними на моторолерах — ми з Явою. Раз у раз Книш обертається i стрiляє в нас з пiстолета. Свистять кулi, шалено ревуть мотори… Мужнi нашi обличчя сповненi героїзму i вiдваги.
Потiм — хоп! — моторолери вислизають з-пiд нас, мчать по шосе i зникають… I от ми уже на трибунi в оточеннi генералiв, знатних людей, трохи не членiв уряду. На наших грудях виблискують новенькi медалi «За отвагу». Внизу — море людей. Вони тримають нашi портрети i транспаранти з написами: «Слава героям!», «Хай живуть Ява i Павлуша!», «Назвемо Київське метро iменами героїв!», «Перейменуємо Поштову площу на площу iменi Яви i Павлушi!» Оркестр грає туш… I раптом ззаду мене хтось боляче-боля-че — щип! «Ти що?..» Це я так захопився, що забув усе на свiтi, почав вигравать на губах туш:
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149