Сказати правду, то за кілька годин їзди чортенятків писок уподобився в моїй уяві дядьковому обличчю. Дядько Громилло так само жартівливо примружував око, коли до когось звертався чи пояснював таємницю свого нового винаходу; у нього теж був великий, схожий на гачок ніс і довгасте, майже трикутне лице.
За тридцять кілометрів до Влоцлавка я побачив молоду дівчину в штанях і червоній кофті. Шосе йшло тепер через ліс, дівчина стояла серед дороги й махала хусточкою. Коли я зупинив автомобіль, вона витягла книжечку автостопа.
— Чи довезете мене до Цехоцінка? — спитала вона. Не встиг я відповісти, як з кущів, що росли обабіч
дороги, вискочив на шосе гурт хлопців у якомусь дивацькому барвистому одязі. Ці братчики щільно оточили «сама» й заходилися в нього лізти.
— Гей, панове, — обурився я, — хіба ви не бачите, що моя машина не автобус? Я можу взяти тільки одну людину. Ззаду прошу не чіплятися теж, бо швидкість велика і ви можете попадати.
Хлопці почали неохоче вилазити з машини. Тепер, зрозумівши, що я не візьму їх, вони роздивилися, яка незграбна моя машина.
— Та це ж комета! — глузливо вигукували вони. — Комета Галлея. Опудало на горобців. Це ви жартома кажете, що попадаємо? Ваша черепаха робить, либонь, ледве чи й двадцять кілометрів на годину. Та ще раз у раз треба її підпихати.
— А я дякую за запрошення й поїду, — сказала дівчина й відчинила дверцята «сама». Усміхаючись, вона задоволено сіла біля мене. Хлопцям це не сподобалося, вони почали її умовляти вийти з машини і лишитися з ними.
— Не роби дурниці, Терезо, — гукали вони. — Хіба ж ти залишиш нас тут? З тобою було веселіше. Зажди трошки, трапиться порядна машина і забере нас усіх.
Якийсь дотепник встромив голову в машину й крикнув:
— Терезо, вилазь, коли тобі життя любе! Адже ця фура має такий вигляд, наче за хвилю вона злетить у повітря.
Дівчина махнула рукою:
— Привіт, хлопці, я поспішаю. До побачення.
І попросила мене рушати.
Хтось голосно крикнув:
— Не пустимо Терези. Тримайте ззаду машину, вона не зрушить з місця. Тримайте її, поки Тереза вийде.
Хлопці вчепилися ззаду за мій ридван. «Оце ще халепа», — подумав я, вмикаючи першу швидкість. Поволі відпустив педаль зчепу і додав газу. Кільканадцять хлопців учепилися за машину, а вона наче й не відчула цього. Легко рушила з місця, і хлопці лишилися самі на шосе посеред лісу.
Дівчина була негарна, руда, вся в ластовинні. Зручно вмостившись, вона розповіла:
— Я кинула їх, бо вони поводилися дедалі гірше. Мені навіть соромно було в цьому гурті. Більшість — то хлопці з моєї роботи, але дорогою до нас поприставали хтозна-які. Лаються, як харцизяки, сьогодні вранці вкрали курку з садиби під лісом. Я надумала при першій же нагоді покинути їх. У Цехоцінку проводить відпустку моя тітка. Перебуду в неї кілька день, а тоді подамся далі автостопом.
— Скільки вам років? — спитав я.
— Шістнадцять, а що?
— Батьки дозволили вам подорожувати автостопом? Я не знаю, чи були б вони в захваті, аби побачили вас, як я, серед тієї зграї в лісі.
— Е-е, пусте, — відповіла вона, знизавши плечима. — Звісно, вони були б незадоволені. Та батьки гадають, що я вже давно у тітки в Цехоцінку. Я мала їхати до неї поїздом, але мені більше подобається автостоп. Спочатку нас підібрала на дорозі вантажна машина. Ми переночували в селянській стодолі, було шикарно, співали до дванадцятої ночі. Далі проїхали на причепі з дошками, що його тягнув трактор до тартаку. А тепер ви нагодилися. До Цехоцінка, певно, вже недалеко?
— Авжеж. А ви сьогодні снідали?
— Ні. Курки на всіх не вистачило, та я й не хотіла їсти краденої.
У Влоцлавку ми спинилися перед кав'ярнею, і я запросив дівчину поснідати. Коли ми вийшли з кав'ярні, то побачили, що навколо мого «сама», як і слід було сподіватися, зібралася юрба — всі, звичайно, глузували з машини, — та я вже звик до цього. «Не можуть люди вигадати якихось оригінальних прізвиськ для мого ридвана», — подумав я, знову почувши вигуки, що це, певно, машина «з Марса», «з Місяця» і таке інше.
— На вигляд ви людина інтелігентна, — мовила дівчина, коли ми вже рушили, — проте ваша машина справді жахлива.
Я спинив «сама».
— Якщо вам не подобається моя машина, можете вийти.
— О боже, — вигукнула вона, — вже й образилися. Через кожну дрібницю ви гніваєтесь. Та гаразд, хай ця машина вважається найкращою в світі.
— Вона негарна, це я визнаю, — сказав я, — але в неї дуже багато інших чеснот.
Якийсь час ми їхали мовчки. Дівчина все-таки образила мене. Мало того, що я ласкаво погодився забрати її з лісу, мало того, що я пригостив її сніданком, — вона, невдячна, ще збиткується з моєї машини…
День був безхмарний, гарячий, від нагрітої поверхні шосе пашіло жаром. За Нешавою дорога пролягла близько до Вісли, приємно повіяло прохолодою, запахло водою.
— Може, скупаємося? — запропонувала Тереза.
— А ви вмієте плавати?
— Ну, звичайно, вмію.
— Але ж у Віслі не слід купатися. Це зрадлива річка, — пояснив я. — А от вмитися можна. Ззаду в машині є несесер, у ньому мило й рушник.
— Вам здається, що я невмита?
— Ну, руки у вас не дуже чисті.
Це була правда. Ще коли ми снідали, я помітив, що в неї брудні руки, брудне обличчя. Тоді я нічого не сказав їй, бо не хотів бути неввічливим. Але тепер, коли вона так висловилася про мою машину, я не бачив причини жаліти її.
Дівчина зашарілася й слухняно дістала з несесера мило й рушник. Я з'їхав з шосе аж до берега річки, який був у цьому місці дуже низький, і зупинив машину біля самої води.
Тереза закасала рукава барвистої кофти й нахилилася до води. Я теж вийшов з машини і став роздивлятися навколо, думаючи про мету моєї подорожі, про загадку, яка чекала пояснення.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63