— Я знаю не тільки, хто ви, але й навіщо приїхали сюди. Я навіть догадалася, чому ви не змогли спровокувати того чоловіка.
— То ви ясновидюща, — посміхнувся я.
— Не смійтеся. Коли я розповім вам усе, про що додумалася, то ви переконаєтеся, що тут і не треба бути ясновидющою. Отже, прошу пана, ви журналіст, якимсь чином вам до рук потрапив план нашої місцевості із позначкою, де саме дідич Дунін сховав свої коштовні колекції. Але на вашому плані це місце позначено не точно…
— Звідки ви знаєте, що воно позначено не точно?
— Якби ви його точно знали, то нікого не провокували, а тихенько пішли б туди й позабирали скарби. Але ви хочете спровокувати чоловіка, що пильнує те місце. Однак ви його не спровокуєте, бо ще два місяці тому, — ви може й не знаєте, — цей чоловік переніс скарби до іншої схованки. І тепер сміється з вашого плану.
Я зірвався на ноги, схопив дівчину за плечі і, знервовано шарпаючи її, нетерпляче вигукнув:
— Звідки ви знаєте, що він переніс скарби до іншої схованки?
— О боже, пустіть мене. Я все вам розповім. У нас тут тільки й мови було, що про це, то немає потреби робити з цього таємницю. Два місяці тому якось уранці в лісі було знайдено кілька речей: старовинний кинджал, оздоблений самоцвітами, позолочена пряжка, стара срібна ложка. Легко догадатися, що це — речі з колекцій дідича Дуніна. Хтось позабирав скарби зі схованки і вночі переніс на інше місце, а дорогою кілька предметів згубив. От вам і вся правда. Тож у колишній схованці скарбів немає, може, їх вивезено кудись дуже далеко, а може, перенесено до іншого сховища. Так чи інакше, а ваш план уже не знадобиться.
— А де лежали загублені речі?
— Саме біля тієї кладки, де я мала приємність упасти в воду й звихнути ногу.
— Так, так, — буркнув я. — Мабуть, схованка була в одному з бункерів.
— Це ймовірно. Але коштовностей Дуніна там уже немає, і де вони — невідомо, шукай вітра в полі. Тож найкраще ви зробите, якщо поїдете звідси додому.
— Знову ви мене женете, — зауважив я.
— Ваш план нічого не вартий, через те вам і не пощастило нікого спровокувати. Жодного шансу знайти Дунінові колекції у вас немає.
— Шансів у мене тепер стільки, скільки було й раніше. Мій план, прошу пані, — це звичайний клаптик паперу, на якому колись у кав'ярні мій приятель накреслив цю місцевість, щоб мені не довелося весь час усіх розпитувати. На плані не зазначено, де сховані речі Дуніна. Не зазначено з тієї простої причини, що мій приятель не мав уявлення, де їх шукати. Візьміть, будь ласка, план і переконайтеся в цьому самі, — я дістав із кишені піджака план і подав його дівчині.
Я приїхав сюди й залишуся тут, хоч ви й хотіли б позбутися мене. А вирішив я лишитися, бо ви дуже зацікавлені в тому, аби я поїхав. Чи у вас нечисте сумління? І ви боїтеся, що я випадково можу натрапити на сліди того, що має бути приховане?
— Дурниці, ф'юїть, — свиснула дівчина. — Мене не цікавить, що ви робитимете.
Я хотів їй гостро відповісти, та спершу ще спитав:
— Чи голоси тих чоловіків, що проходили повз шопу, вам знайомі? Хоч один?
— Ні, — буркнула дівчина.
— Дякую за інформацію, — глузливо сказав я. — Ви страшенно мила й ввічлива. Така мила й ввічлива, що мені аж шкода, що ви звихнули тільки ногу, а не язика.
Після цього ми не промовили одне до одного ані слова. Я нагорнув на себе трохи сіна і спробував заснути. Дівчина лежала біля мене, її віддих лоскотав мені щоку. Що казати, в моєму тоненькому плащі їй було холодно, але мені й на думку не спало позичити їй піджака.
Спав я міцно й прокинувся о дев'ятій ранку. Дівчини на горищі я не побачив, драбину було спущено додолу. В ногах у мене лежав план, якого вчора я віддав Ганці.
На звороті плану дівчина написала:
«Ви дурний і наївний. Ноги я не звихнула, а хотіла просто довідатися, хто ви такий і навіщо сюди приїхали. Тепер я все знаю, прощавайте. Плащ поверну вам найближчим часом».
РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ
Рибалка на ім'я Скалбана. — Щука. — Скалбана запрошує до себе. — Колодязь із кістяками. — Білі плями на карті. — Раси й расисти. — Дріопітек, або людиноподібна прамавпа. — Чи підозрівати Ганку? — В пошуках чорного лімузина. — Ганчине зізнання. — Сльози.
— Що з вами сталося, пане Томашу? — привітала мене Залічка, коли вранці я з'явився над Віслою біля свого намету. — Страшенно я за вами скучила. Вас не було цілу ніч!
Я сумно похилив голову.
— Заблукав у лісі. Ночував у якійсь старій, напівзруйнованій шопі.
— Боже милостивий! — вигукнула вона. — Це ж дуже небезпечно.
Заліччин галас привернув до мене увагу всіх членів експедиції, що саме збиралися йти на розкопки. Молоді антропологи глузливо дивилися на мене, обмінюючись глумливими зауваженнями на мою адресу. Тільки пан Кароль, якого виманив з намету жалісливий зойк дівчини, навдивовижу серйозно поставився до того, що я заблукав у лісі.
— І ночували в якійсь старій шопі? А де ж та шопа? — нетерпляче допитувався він.
Мені видався цей допит дивним, і я вирішив стерегтися:
— Ой, якби ж я пам'ятав, де та шопа. Я настільки втратив орієнтацію, що навіть не можу до ладу пригадати, як повернувся сюди.
Пан Кароль підозріливо глянув на мене. Він збирався й далі розпитувати мене, та саме в цю мить до берега біля табору антропологів пристав човен.
— Риба! Продаю свіжу рибу! — крикнув з човна рибалка.
Пан Кароль здвигнув плечима і сховався в своєму наметі. А Залічка побігла глянути на рибу й купити її для табірної кухні.
Трохи згодом рибалка підійшов до мене, тримаючи чималу щуку.
— Мені сказала та худюща пані, що ви харчуєтесь окремо, — мовив рибалка. — То, може, купите щуку?
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63