— Яким дивом ви тут опинилися? Хто вас зв'язав?
— Сам не знаю, як воно сталося, — знітився Скалбана. — Зараз день чи ніч?
— Ніч.
— А яке сьогодні число?
— Чотирнадцяте липня.
— Тоді я сиджу тут, либонь, уже третю добу. Якось увечері я переплив човном на цей бік річки, щоб трохи назбирати хмизу.
— Ввечері? Поночі? — здивувався я.
— Гм, — розгублено пробурмотів Скалбана. — Я ж назбирав хмиз удень, треба було тільки перенести його в човен і перевезти на той бік Вісли. Коли я був уже в лісі, раптом де й взялося двоє чоловіків із пістолетами. Підскочили до мене, звеліли йти вперед і, нахваляючись застрелити, привели сюди. Перед тим, як спускатися, вони зв язали мені назад руки, тоді підняли ляду й наказали лізти вниз. А тут зв'язали мені ще й ноги й покинули самого в темряві.
— І не пояснили, чого так повелися з вами?
— Вони й словом не прохопилися.
— Що ж воно за люди? Які вони на вигляд?
— Якісь нетутешні. Я їх зовсім не знаю, а придивитися добре не міг, було вже поночі.
— І ці три дні ви нічого не їли й нічого не пили?
— Вони були тут іще двічі. Дали мені сухого хліба й залишили води в бляшанці. Ось вона, та бляшанка, — кажучи це, він копнув ногою бляшанку, і з неї виплюснулася вода.
— І тоді вони теж нічого вам не сказали?
— Нічого, анічогісінько не сказали, — повторив Скалбана. І раптом спитав: — А як ви мене тут знайшли?
Я помітив в його очах якийсь тривожний вираз. Уся Скалбанина увага була прикута до ножа, що я й досі тримав у руці. Здавалося, Скалбана от-от кинеться на мене.
— Там нагорі, — показав я на стелю, — чекає мене гурт людей.
І свиснув крізь пальці. Згори одразу почувся на відповідь посвист.
— Ну, то ходімо, — сказав він і перший рушив до виходу.
— Ми рвали малину й натрапили на ляду, що закривала лаз. Коли підняли її, то почули, як хтось кличе на допомогу, — розповідав я Скалбані.
Мені не хотілося казати йому правду, бо і він, певне, брехав.
Ми видряпалися нагору. Гарцери, Залічка й Тереза мовчки, цікаво придивлялися до Скалбани, який іще раз повторив свою історію, що начебто пояснювала його ув'язнення. Закривши лядою вхід, ми провели Скалбану аж на берег до його човна. Хлопці допомогли йому посунути човна на воду, а коли він поплив, Телль сказав:
— Він бреше. Мені не віриться, щоб хтось без причини сховав його в підземеллі й тримав там, паче у в'язниці.
Коли ті люди так зробили, то, певне, з якоїсь причини. Скалбана криється від нас, бо в самого, мабуть, щось недобре на совісті.
Я теж був такої думки. Але через Скалбанину брехню ми були безпорадні, і нам більш нічого не лишалось, як розійтися по своїх таборах. На роздоріжжі я, Залічка і Те-реза попрощалися з хлопцями й повернулися до своїх наметів.
Одразу ж я ліг спати. Наступного дня встав пізно, мало не перед обідом, і нашвидкуруч приготував собі снідати. Побачивши Терезу, що самотньо сиділа на березі річки, я запропонував їй прогулятися зі мною на «самі». Вона зраділа, не здогадуючись, що це пастка.
Проминувши містечко, ми опинилися на Цехоцінському шосе. Я додав газу і, коли машина помчала, звернувся до дівчини:
— Пан Гертель може тішитися зі своєї ідеї підіслати вас до нашого табору. Ви виконали своє завдання: застерегли його у найнебезпечнішу для нього мить.
— Це неправда, — заперечила дівчина.
— Ваша поява в таборі, — вів я далі, — одразу видалася мені підозрілою. Пан Гертель догадався, що на шосе за ним стежив я, переслідуючи на своєму «самі». А що напевне ще під час нашої зустрічі в нічному ресторані в Цехоцінку ви розповіли йому про мене і про мою чудернацьку машину, то він знав, хто за ним женеться. Повернувшись до Цехоцінка, він запропонував вам податися до нашого табору й стежити за мною.
— Це неправда, — вперто повторила дівчина.
— А чи пан Гертель не пояснив вам, чому саме треба за мною стежити? Це дуже важливо, прошу пані.
Дівчина мовчала. Тоді я додав:
— Може, ви починаєте вже розуміти, що гра, в яку втягнув вас Гертель, небезпечна? Адже то він зв'язав і залишив Скалбану в підземеллі.
— А мені саме до вподоби усе небезпечне, — глузливо сказала Тереза. — Я дуже люблю небезпеку й пригоди.
— Тому з мого боку буде найкраще відвезти вас до Цехоцінка. А там робіть собі, що хочете. Це вже мене не обходить.
— Чудово! Я певна, що ми незабаром побачимось, але вже за інших обставин.
— Ви мені погрожуєте?
— Так.
— Тоді і я вам погрожую. Я розповім вашій тітці про небезпеку, на яку ви наражаєтесь, виконуючи Гертелеве завдання.
— Та ну? — глузувала й далі дівчина. — І ви припускаєте, що моя тітка нічого не знає? Пан Гертель розповів нам, що в бункерах схована більша частина скарбів дідича Дуніна. Вони нічийні, і кожен може їх шукати. Ви, він, кожен. Ви просто конкуренти, змагаєтесь один з одним. Я стала на його бік, бо він перший запропонував мені співробітництво.
Я зареготав.
— Вам щонайбільше сімнадцять років, а говорите ви наче старий гангстер. Чи не занадто часто ви дивитеся пригодницькі телепередачі?
Побачивши перші будівлі Цехоцінка, дівчина схопилася за клямку дверцят. Я загальмував.
— Хочу тут вийти. З мене досить вашого товариства, — буркнула вона.
Я спинив машину.
— Чао, — глузливо кинула вона, грюкнувши дверцятами.
Завернувши машину, я поїхав до табору.
На пагорбі біля колодязя розбійника Барабаша я побачив Залічку серед гурту лучників. Дівчина виконувала обіцянку: розповідала гарцерам про раси й типи людей. Я підсів до них, щоб послухати цю розповідь. «Хтозна, — подумав я, — чи не будуть відомості з антропології для мене єдиною користю від цьогорічної відпустки?»
— Ми не знаємо точно, де була батьківщина людства.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63