— Лист доктора Роде. — Хто знає, де сховано колекції дідича Дуніна?
День був сірий і похмурий, заснований дощем. Я лежав у наметі обличчям до вікна і, дослухаючись до шуму дощу в себе над головою, дивився на широку галявину Острова злочинців. Я прикидав, чи варто вже лягти спати. Минулої ночі я не виспався, тож тепер міг це надолужити. Ніякої гостини я не сподівався, і, мабуть, нічого цікавого не могло тут статися. «А може, я знову почую тричі совиний зойк і вигук «Ба-ра-баш»?
Відколи почався дощ, я жалкував, що не проваджу відпустки на якому-небудь курорті. Там у негоду можна піти до кав'ярні та й читати собі свіжі газети. Куди приємніше також оселитися у чималому таборі, серед численних наметів. Така невелика табірна громада не занудьгує, хай там що. Коли я був у таборі археологічної експедиції три роки тому, ми збиралися в негоду під найбільшим наметом і розповідали по черзі цікаві історії. А тут? Я був сам один на острові, оповитому мрякою, і єдиним звуком, який долинав до моїх вух, був шум дощу, а вряди-годи ще похмурий голос пароплава, що минав острів.
«Завтра переберуся до табору антропологів», — вирішив я. І всміхнувся, згадавши худющу Залічку з кісками.
Намагався я також відгадати, хто та дівчина, яка відвідала мене на острові. «Звідки вона дізналася, що я оселився тут? — міркував я. — З її слів було видно: вона мала мене за когось іншого і боялася, що моя присутність на острові, точніше, присутність того, за кого вона мене вважала, може спричинитися до великого клопоту. Той невідомий писав листа до її батька. Хто ж її батько і що написано в тому листі?»
Було нудно, сіро й смутно. А моя літня пригода обіцяла бути яскравою й цікавою. «Терпіння, Томаше», — сказав я собі.
Я сів на матрац, дістав цигарки і, як звикле, збирався викурити останню цигарку перед сном. Нараз я помітив, що посередині галявини щось ворушиться. Я протер долонею запотілу шибку і побачив, що стежкою через галявину обережно, один за одним, ідуть п'ятеро хлопців, накритих довгими гарцерськими плащами. Я упізнав їх одразу. Це йшов загін лучників на чолі з Вільгельмом Теллем. «То вони знову мене знайшли?» — зчудувався я.
Та за мить я переконався: вони не знали, що я отаборився на острові. Сюди вони прийшли в якійсь своїй справі, бо, як побачили мій намет, збентежено спинилися, збилися купкою й почали про щось радитись. Незабаром вони рішуче рушили до мене.
— Гей, гей, Томаше Бродяго! — вигукнув Вільгельм Телль. — Ви знову переїхали?
Я розсунув «блискавку» і запросив їх до намету.
— Заходьте, прошу, але плащі залиште надворі, щоб всередину не натекло води.
Хлопці зайшли в намет, і в ньому стало тісно й весело.
— Чи ви вже натрапили на сліди браконьєрів? — спитав я Телля.
— Ні. Це діло нелегке, адже невідомо, де їх шукати. Лісник Марчак каже, що браконьєри живуть в якомусь надвіслянському селі. От і шукай вітра в полі.
— Авжеж, — погодився я, — проте може бути, що вони мають у лісі якесь певне місце, криївку. Там браконьєри тримають зброю, бо не ходять же вони з нею відкрито лісом. Людина з дубельтівкою одразу приверне до себе увагу. Мабуть, їхній метод полягає в тому, що вони йдуть до лісу ніби по гриби, як усі люди, а тоді сходяться у певному місці, беруть зброю і вночі вирушають на лови. Вам треба обшукати весь ліс і знайти насамперед те місце, яке править браконьєрам за криївку. Певне, це якийсь грот або печера. Чи немає тут чогось такого?
— Ми не знаємо, — щиро зізнався Вільгельм Телль. — Правду сказати, ми й не шукали.
— Усе через тих антропологів, — сказав Чорниця. — Вони почали вже розкопки. У двох місцях. Над ставом біля палацу і над річкою, там, де місток. Ми сьогодні їм трохи допомагали.
— А вас не цікавлять розкопки? — спитав Телль.
— Звісно, цікавлять, навіть дуже. Але тепер я відпочиваю.
— Тобто переїжджаєте з місця на місце, — засміялися хлопці.
— Пробачте, а якої ви думки про зникнення колекцій дідича Дуніна? Чи правду розповідають люди? — несподівано спитав мене Соколине Око.
Це питання заскочило мене зненацька, я не дуже хотів на нього відповідати.
— А що ж люди розповідають про ті колекції? — відповів я питанням.
— Кажуть, що дідич Дунін не зміг вивезти своїх скарбів та й сховав їх десь у цій місцевості з допомогою лісничого Габрищака. Проте згодом Габрищака схопив Барабаш, довідався від нього, де сховано колекції, убив його, але привласнити скарби не встиг, бо наступного дня сам загинув на острові. Отож колекції лишилися десь тут у схованці.
Вільгельм Телль зневажливо знизав плечима:
— То все вигадки. Люди люблять правити теревені. Легенда, новітня легенда, більш нічого. Історії про сховані скарби зустрічаються тільки в книжках.
— Справді, — зажурено підтакнув Чорниця, — тільки в книжках бувають цікаві пригоди. В житті нічого такого не зустрінеш. Я, наприклад, ніколи не переживав справжньої пригоди, хоч, признаюся, шукав її. От живемо ми в гарцерському таборі вже давно, а досі нічого цікавого не сталося. Єдина пригода — це те, що ми знайшли в лісі вбиту сарну. Та хіба ж то можна назвати справжньою пригодою?
— Боже! — вигукнув я. — Ви зачепили два цікавих питання й хочете, щоб я відразу дав вам на них вичерпні відповіді?
— Не відразу. Ми хотіли б, щоб ви спочатку розповіли нам, що ви знаєте про скарби дідича Дудіна, — сказав Соколине Око.
Я засміявся:
— А чому ти гадаєш, що саме я можу тобі відповісти на це питання?
— Бо ви надзвичайно таємнича особа. Хіба ж не дивним чином опинилися ви із своїм автомобілем на острові? Ми мусили перепливти рукав. Він, правда, неглибокий, але машині там не проїхати.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63