Ви виконали свій громадянський обов'язок, все інше прошу залишити нам, міліції. Ми провадитимемо слідство, а ваше втручання тільки б утрудняло його.
Мені нічого більше не лишалося, як підвестися з крісла й попрощатися з капітаном Мухою. Я виконав свій громадянський обов'язок, а якщо комендант не мав права інформувати журналіста, то мені не годилося підмовляти його нехтувати своїми обов'язками.
Вийшовши з Повітової комендатури, я сів на «сама» й повернувся до табору.
Надходив вечір. У наметах антропологів горіли гасові лампи, і крізь напіввідхилені брезентові двері я бачив студентів, які вже кінчали вечеряти. В одному наметі біля столу, збитого з дощок, пан Кароль, Тереза й пан Опалко грали в карти.
Я побіг на хвилинку до берега помити руки. Річка й досі грізно шуміла, несла білу піну, намул і пісок. У тому місці, де раніше стояли експедиційні намети, тепер вирувала вода, і здавалося, там утворилася велика яма.

Раптом я згадав Острів злочинців. Давно я був на ньому! А можливо, саме серед його заростей сховано ключа до загадки, що не давала мені спокою. «Чому й де саме зник Скалбана? — подумав я. — Може, зник тому, що запросив мене до себе, аби розповісти щось важливе?»
— У-гу-гу! — пролунало мені над самим вухом. Я здригнувся й впустив у воду слизьке мило. Озирнузшись, я побачив Залічку. Це вона пожартувала, підкравшись до мене.
— Ну от! — розсердився я. — Через вас я мило впустив.
— Овва, дам вам своє, — вигукнула Залічка. І зітхнула. — Я гадала, що ви романтик. Та помилилась.
Я витер рушником мокре обличчя.
— Звичайно, я романтик. Тільки ви не знаєтесь на цьому.
— Коли я вперше зустріла вас у лісі, де ви самотньо жили в наметі, ви здалися мені зовсім іншим, ніж тепер.
— Ви гадаєте, романтичність — це самотнє життя в лісі? А я змушений був весь час сидіти в своєму таборі, щоб хтось не вкрав машину або намета. Що ж це за романтичність, коли людина змушена залишатися на місці, ніби прив язана до кілка. Це ж ув'язнення. Тут я почуваю себе інакше. Можу гуляти, їздити на машині…
— Атож, — перепинила мене дівчина. — Ви не романтик, а… схильний до романів.
— Чи ви пам'ятаєте вірш Міцкевича «Романтичність»? — спитав я Залічку. І, не чекаючи відповіді, почав:
— Слухай, дівчино! — Йде і не слуха.
— То ж містечко! Біла днина! Коло тебе ані духа.
Що ж круг себе ти хапаєш? Це ж кого, кого вітаєш? Йде і не слуха.
Я замовк і глянув на годинника. Часу до умовленої зустрічі лишилося обмаль.
— Перепрошую, але мені треба йти.
— Побачення? А може, «романтична прогулянка» при місяці? — глузливо сказала Залічка.
— Я умовився з гарцерами зустрітися в лісі на роздоріжжі, там, де стоїть похилившись дерев'яний хрест. Ми підемо збирати малину.
— Тепер? Поночі? — знову глузливо зауважила Залічка. — А чи пам'ятаєте ви баладу «Люблю я»?

Глянь-но, Марилю, на те он узлісся:
Лози праворуч стіною, Красні ліворуч яри розляглися,
Просто — місток над водою.
Церква старенька, оселя совина,
Хрест на дзвіниці похилий, А край дзвіниці посохла малина,
А в тій малині — могили.
Біс там завівся, душа там заклята, —
Хтозна! Та ночі глухої Кожен, хто мусить те місце минати,
В дивнім бува неспокої…
Залічка декламувала вірша, намагаючись віддати жахливий, зловісний настрій. Чи то від такого способу читати, чи то від несподіваного подиху холодного вітру з річки, — хтозна, тільки мене аж морозом сипонуло. «Чого б то панові Гертелю, — подумав я, — їздити вечорами в ліс до тих малинових кущів коло старих бункерів?» І нараз я зважився:
— Чи не хочете ви пересвідчитися в тому, що я таки романтик? Отож знайте, я ні з ким не домовлявся ні зустрітися, ні гуляти при місяці. На узлісся, де кінчаються давні воєнні укріплення, щовечора приїздить таємнича чорна машина. Я хочу дізнатися, чого вона туди приїздить. Тож запрошую вас прогулятися зі мною, може, пощастить познайомитися з її таємничим водієм.
— Чудово! — вигукнула Залічка. — Таємнича чорна машина! Нарешті щось незвичайне!
Дівчина зняла такий галас, що з намету вибігла Тере-за. Вона підозріливо глянула на нас і пішла знову грати в карти, а я відчув докори сумління за те, що й досі не відвіз дівчини в Цехоцінек до тітки.
Я взяв Залічку під руку й, удаючи, ніби йду з нею на вечірню прогулянку, поволі попрямував до лісу.
— А чи не гадаєте ви, що слід повідомити про цю машину пана Кароля? — спитала Залічка.
— Пана Кароля?
— Адже пан Кароль — детектив.
— Не вигадуйте! Тут немає ніяких детективів, — сердито сказав я, бо Заліччина наївність починала мене дратувати, — Завтра чи позавтра ви познайомитесь із справжнім слідчим, офіцером міліції, і тоді врешті побачите, як поводяться й що роблять слідчі.
— Справді? У нас з'явиться слідчий? Приїде до нас у зв'язку із зниклими скарбами дідича Дуніна?
— Ні, прошу пані. Він приїде у зв'язку з убивством, яке сталося тут.
— Єзус Марія! Ви жартуєте. Хочете мене налякати, аби я не йшла з вами до лісу…
Мені спало на думку, що я надто багато розповів Залічці. Вона ж така балакуча, що тепер усі знатимуть про приїзд слідчого.
— Ну, звісно, жартую, — махнув я рукою.
— Я помітила, що ви дуже не любите пана Кароля.
— Авжеж, ніякої симпатії до нього у мене нема.
— Ви не любите його через те, що пан Кароль — детектив, який хоче знайти сховані колекції дідича Дуніна. Ви теж приїхали сюди задля цього, але ви детектив-аматор і шукаєте ці скарби тільки для себе.
Я знову махнув рукою і відмовився розмовляти далі на цю тему. Ми вже були на роздоріжжі, де на мене чекали Вільгельм Телль й інші хлопці. Я помітив, що вони недоброзичливо глянули на Залічку.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63