Та, прочувши про сховані колекції, почав міркувати, як би позбутися своїх спільників і заволодіти багатством, яке здавалося йому величезним. Тоді він склав з друкованих літер анонімного листа й попередив міліцію про ночівлю банди на острові. Що сталося по тому, ми знаємо. Барабаш загинув разом з іншими. Лишилися живими тільки двоє: Плюта й Гертель, але їх теж присудили до смертної кари. Згодом вирок замінено на довічне ув'язнення, а через п'ятнадцять років злочинців випущено з в'язниці. Але про це ніхто в містечку не знав, аж до того дня, коли Плюта прийшов до вашого батька.
— Одного я не розумію, — перепинила мене Танка. — Іого Скалбана не знищив тижневиків, з яких повирізував літери для своїх анонімних листів до міліції й до мого батька?
— Бо ви не знаєте психіки таких людей. Скалбана, либонь, ніколи в житті не купував газет, книжок, а після школи, мабуть, ніколи нічого не читав. Ставлення такої людини до друкованого слова дуже своєрідне, зовсім інше, ніж ваше чи моє. Скалбана мав у своїй хаті кілька давніх, передвоєнних ілюстрованих тижневиків. Вони теж здавалися йому дуже цінними, саме через те, що були давніми, та ще й ілюстрованими. Колись він від когось чув, що почерк може зрадити автора. Тож і повирізував друковані літери, а тижневики йому було шкода викидати. Зрештою, він ніколи, мабуть, не припускав, що це його колись викаже.
Так само ставився Скалбана і до колекцій дідича Дуніна — після розгрому Барабашевої зграї вони стали його власністю. Спершу він, очевидно, боявся продати бодай одну річ, гадаючи, що хтось може розплутати цю історію. Він чекав, доки люди все забудуть. Та в містечку й досі живе пам'ять про дідичеві колекції, вона стала легендою і приваблювала всіх, навіть пані Пілярчикову. Це дуже утрудняло продаж коштовностей. Своєю поведінкою Скалбана скидався на пса з приказки, що лежить на сіні, сам його не їсть і іншим не дає. Може, якісь речі Скалбана й возив на продаж до Торуня чи Влоцлавка, та йому, мабуть, не поталанило, він не знайшов людей, яких цікавили старожитності. Адже ці речі для знавців. Йому давали копійки, а Скалбана не хотів задурно продавати колекції, вважаючи їх надзвичайно цінними, бо за такі мав їх Дунін. Злодій чекав слушної нагоди. І от до містечка приїхав професор антропології. Скалбана надіслав йому листа. Однак події склалися йому не на користь: у зв'язку з листом до містечка приїхав працівник музею і так невправно взявся до діла, що наполохав Скалбану. Отоді цю справу й доручили мені.
— А ще раніше до містечка прибув Нікодем Плюта, якого саме випустили з в'язниці, — додала Ганна.
— Еге ж. Плюта спинився у вашого батька й почав скрізь нишпорити. Зазирнув до лісової шопи й переконався, що Дунінові скарби лежать на місці. Він довідався також, що Скалбана й досі живе тут, на річці. Можливо, Плюта ще у в'язниці, де мав багато часу все продумати, дійшов висновку, що зрадив їх Скалбана. Адже Скалбана знав про ночівлю банди на острові, а після знищення банди єдиний, хто лишився на волі, був Скалбана, тож він — зрадник. Плюта вирішив розправитися з рибалкою. Він умовився з ним зустрітися в будці на острові. Те, що Плюта призначив зустріч саме там, має велике значення. Він хотів помститися Скалбані в тому місці, де його, Плюту, разом з усією Барабашевою зграєю спіткала поразка. Та він не передбачав, що Скалбана догадався про його намір. І сталося, що не він Скалбану, а Скалбана вбив його під час зустрічі на острові.
— Брр, не треба розповідати далі. Мені іде мороз поза шкірою, коли я пригадую подробиці тієї історії, — мовила Ганка.
Так, не дуже приємно говорити про злочин на острові, де колись сталися ці жахливі події, та ще ввечері, поблизу могили бандитів і ще свіжої Скалбаниної могили. Справді, для цієї розмови місце вибрано невдало. Я замовк. Замислившись, ми поминули й другу галявину.
Коли ми були за кілька кроків від дерев'яної будки, раптом у верболозі над берегом Вісли щось зашелестіло, і ми побачили Вільгельма Телля та його товаришів. Угледівши нас, вони явно збентежилися.
— О, здається, тепер я вже зрозуміла, хто робив те гидке діло, — сердито сказала Ганка.
— Про що мова? — здивувався я.
Телль зашарівся, Соколине Око й Чорниця теж.
— Як вам не соромно? — з докором кинула Ганка. Телль підняв два пальці.
— Слово честі, це ніколи не повториться. Це ж був тільки жарт, звичайний жарт.
— Нічого не розумію, — сказав я.
— Ми не мали ніякого лихого наміру, — почав пояснювати Телль. — Колись ми прийшли на цей острів гуляти. Та з будки вийшов чоловік і сердито наказав нам забиратися геть.
— Це було тоді, як батько одержав листа від Скалбани, — пояснила Ганка. — Батько боявся, що тут знову станеться злочин і що цим хлоп'ятам залишатися на острові небезпечно.
— Він накричав на нас і вигнав з острова. Тоді ми зозла ввечері сховалися в кущах і, коли він, засвічуючи ліхтарі на річкових бакенах, пропливав повз острів, взялися гукати: «Ба-ра-баш!» Хотіли його налякати. Це було по-дурному, ми визнаємо, але тоді нам здавалося, що це влучний і кумедний жарт.
Ага, тепер зрозуміло, чому тоді, як я ночував на острові, не чулося вигуків «Барабаш», — пробурмотів я.
Ми пішли на острів знову пожартувати, але побачили ваш намет і, звичайно, відмовилися від цього, — сказав Чорниця.
— А зараз? — спитав я.
Хлопці похнюпилися й мовчали. Видно, й сьогодні вони вибралися сюди заради цього.
— Батько пані Ганки таки недурно нагнав вас із острова, — сказав я. — Передчуття його не зрадило. Тут мав статися жахливий злочин. Скалбана домовився з Гертелем про зустріч, замисливши його вбити на острові.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63