Моя машина не заслуговувала, щоб з неї весь час кепкували.
— Але ваша машина таки ж негарна, — сказала Ганка.
— Запевняю вас, що вона теж виграє при ближчому знайомстві.
Руда дівчина знову змовницьки моргнула мені. Але тепер це помітила Ганка.
— Яка нахабна шмаркачка, чіпляється до чоловіків у ресторані, — обурилася вона.
— Це моя знайома. Коли я їхав сюди, то підвіз її на машині до Цехоцінка. Спершу вона теж глузувала з моєї машини, але скоро відмовилася від цього.
— І довго тривало ваше знайомство?
— Ні, зовсім не довго. Близько сімдесяти кілометрів.
— І на такій невеликій відстані ця дівчина могла оцінити чесноти ваші й вашої машини?
— Я мав на увазі тільки мою машину. Розумна людина може оцінити її, проїхавши на ній хоча б два кілометри.
— Інакше кажучи, я дурна?
Між нами спалахнула суперечка, і я вже не міг стежити за добродієм з борідкою. Я лише переконався, що його зовнішність тільки здалеку здавалася вишуканою. Зблизька я помітив плями на його ясному костюмі, сорочка була не надто свіжа, краватка свідчила про поганий смак. Чуб у нього зовсім рідкий, чорна підрізана нерівно борідка неприємно підкреслювала анемічну блідість обличчя.
Оркестр замовк. Ми з Ганкою повернулися до свого столика. Кельнер приніс бороданеві чорної кави, тістечок і морозива.
— Вони налагодилися тут довгенько розважатися, — сказала Ганка.
Але й нам подали бризоль. Відтоді, як я виїхав з дому, я не мав у роті, щиро кажучи, нічого пристойно звареного, тож вечеря цілком захопила мене. Тільки коли з тарілки, зник останній шматок м'яса й рештки гарніру, я звернувся до Ганки:
— Дуже добре, що бородань знайомий з дівчиною, яку я підвозив на машині. Від неї я зможу довідатися що-небудь про нього.
Ганка глузливо посміхнулася:
— Скажіть уже одразу, що хочете пофліртувати з цією шмаркачкою. Може, я вам заважаю, то я піду собі.
Я не встиг нічого відповісти, бо руда дівчина саме підійшла до нашого столика.
— Добридень, пане. Тьотя послала мене подякувати вам за те, що підвезли мене до Цехоцінка. А це ваша дружина? — безцеремонно спитала вона, дивлячись на Ганку.
— Ні. Це пані, яку я підвіз на своїй машині до Цехоцінка.
— А-а, теж дівчина з автостопом, — усміхнулася Тереза.
— Ні, — в'їдливо мовила Ганка.
— Вам щастить підвозити гарних дівчат, — засміялася
Тереза. — Але ви на це заслуговуєте. У вас найкращий у світі автомобіль. Диво дивне, а не автомобіль.
— А ця пані, — показав я на Ганку, — глузує з нього, Руда дівчина презирливо скривилася.
— Вона не розуміється на машинах. Певне, ви з провінції? — звернулася вона до Ганки.
— Авжеж. І що з того? — гостро відказала та. Тітка від свого столика кивнула Терезі, аби вертала на місце. Тож я квапливо спитав:
— Що це за добродій з борідкою сидить з вами? Наречений? Дядько?
— У нього чудова машина, — сказала руда дівчина, наче це пояснювало їхнє знайомство. — Коли я побачила її у паркінгу, то не могла втриматися, щоб не покататися на ній. Так я й познайомилася з її власником.
— Хто ж він? Чужоземець?
— Ні. Поляк, але машину купив у чужоземця. А сам, здається, працює дипломатом. До Цехоцінка приїхав відпочивати. Звати його Гертель, живе в пансіонаті Орбіса. А як ваші справи? Де ви спинилися? — заскочила мене питанням Тереза.
— Я поставив свого намета над Віслою, біля містечка Антонінова.
Тітка нервувала і вже з більшим запалом показувала дівчині на мигах, щоб та вертала на місце. Бородань, певно, образився, бо покликав кельнера і попросив у нього рахунок. Тереза кивнула нам головою, — це мало означати, що вона прощається, — і знову сіла біля Гертеля.
Тим часом кельнер приніс нам дві порції торта, і ми взялися їх уминати.
— Мені здається, що цей тип хоче зникнути, — зауважила Ганка.
Заграв оркестр, але бородань не збирався танцювати. Він поцілував тітці руку, кивнув головою дівчині й підвівся.
— Прошу рахунок, — гукнув я.
Кельнер підраховував страшенно довго. Добродій з борідкою уже встиг вийти з ресторану, та, на щастя, відійшов недалеко. Він подався до паркінгу, до своєї машини, і ще якийсь час розмовляв з вартовим. Коли він сів у чорний лімузин, ми з Ганкою вже сиділи в «самі».
— Чи не збираєтеся ви стежити за ним? — глумливо спитала Ганка. — його машина може мчати із швидкістю принаймні сто п'ятдесят кілометрів на годину, а ваша ледве дихає на шістдесяти. Єдина надія, що він поїде до пансіонату.
Та ця надія не справдилася. Пан Гертель рушив по шосе до Торуня, потім звернув на дорогу до Антонінова. Вже смеркалось. У чорного лімузина були чудові фари, і Гертель міг розвинути велику швидкість, а до того ж шосе було майже порожнє.
І справді, чорний лімузин мчав дедалі швидше, але відстань між його червоними вогниками і моїм «самом» не зменшувалася й на метр. Ганка з величезним подивом стежила за стрілкою спідометра й зчудовано поглядала то на мене, то на машину.
— Сто двадцять… сто тридцять… — бурмотіла вона, а Маленьке чортеня біля керма притакувало їй, киваючи голівкою і нагадуючи мені про обережність.
На під'їзді до містечка Гертель уповільнив швидкість, а я відразу змінив далеке світло на близьке, бо не хотів, аби він побачив, що хтось женеться за ним од Цехоцінка.
Антонінів ми проминули.
— Я гадала, що він прямує до нашого лісу, — сказала Ганка.
За містом чорний лімузин поїхав швидше. Я дав йому далеко відійти й аж тоді почав його доганяти.
— Сто тридцять… сто сорок… — шепотіла Ганка.
Нараз я уповільнив швидкість і вимкнув фари, залишивши тільки підфарники. Я хотів, аби Гертель упевнився, що машина, яка їхала за ним, не витримала такого темпу і плентається десь далеко позаду.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63