— Де живе Скалбана?
— За греблею. Он бачите ту червону покрівлю? Оце там. Можна виїхати тут на пісок. Поставимо машину на березі і підемо через греблю до Скалбаниної садиби.
Так ми й зробили, — покинули «сама» на піщаному березі, а самі вилізли на греблю. За нею бігла дорога у вербах, а по той бік дороги виднілося невеличке село.
Скалбанина садиба притулилася край села. Це була маленька хатина на два вікна, певне, тільки одна кімната й кухня. На невеличкому подвір'ї стояла ще повітка, обіч неї — собача буда. На грубому ланцюгу, як скажений, шарпався й гавкав здоровенний пес.
На дверях будинку висів замок.
— Нема його вдома, — сказала Ганка.
Пес і далі шарпався з ланцюга й голосно гавкав. На цей гавкіт з сусіднього подвір'я вийшла жінка й швиденько підійшла до нас.
— Скалбани нема вдома, — мовила вона, пильно оглядаючи нас. — Від учора нема. Голодний пес так вив, що сьогодні вранці я пожаліла його й нагодувала.
— Чи не казав Скалбана, куди піде й коли повернеться? — спитав я.
— Нічого не казав. Коли ж би я знала, що десь піде, то я б нагодувала собаку. Він завжди мене попереджав, коли кудись вибирався, ще було й попросить не забути за собаку.
— Його човна не видно на березі, — втрутилася в розмову Ганка.
— Отож він і подався кудись човном. Тільки дивно, що нічого мені не сказав.
Ми повернулися до «сама» і поїхали назад. Попрощавшись з Ганкою, я подався до табору.
З усіх антропологів на півострові був тільки пан Опал-ко, який кінчав відтворювати обличчя за черепом, що його знайшли лучники. Мені цікаво було глянути на цю роботу, тож я спустився до табору антропологів і сів на піску біля пана Опалка. Голова була вже готова. Дуже бліде від гіпсу, пласке, монгольське лице, широкий ніс і очі, що глибоко сиділи в очних ямках, як у Скалбани, — все неприємно вражало.
Пан Опалко дружньо підморгнув мені, всміхнувся, приніс із свого намету фарби і домалював обличчю блакитні очі, зачервонив уста й щоки, а решту білого гіпсу вкрив жовтою фарбою. Потім лукаво всміхнувся до мене і надів на свій витвір спортивну шапку. Тепер голова справляла якесь гнітюче враження, здавалося, наче на дерев'яному постаменті лежала голова живої людини.
З містечка причалапала в табір пані Пілярчикова.
— Я до вас, — сказала вона, звернувшись до мене. — Сьогодні неділя, я замкнула крамничку та й кажу собі: піду пройдуся лісом і, може, дізнаюся, як вам ведеться тут, у нашому краї. Давно ви не заглядали до мене. А пиво в мене свіже, недавнечко привезли.
Пан Опалко виніс з намету фотоапарат і, користуючись з яскравого сонця, узявся фотографувати свій витвір. Пані Пілярчикова глянула на штучну голову й мовила:
— А цього дивака я знаю. Восени він заходив до моєї крамнички начебто випити пива, а насправді розпитував про все, отак, як і ви, пане.
Я знизав плечима.
— То ви вже вигадуєте, пані Пілярчикова. Це ж тільки череп, якому дороблено обличчя, розумієте?
Вона кивнула.
— Розуміти-то я все розумію. Не дурна ж бо. Але того дивака я знаю. Він пив у мене пиво і про все розпитував. У мене непогана пам'ять, а як хто мене розпитує, то я добре запам ятовую його рот.
— Дурниці ви кажете, — розсердився я. — Цей череп знайдено у лісі, розумієте?
— Розумію. То виходить, я знаю цей череп.
— Що? Ви знаєте цей череп? Але ж я вам пояснюю, що в лісі, в старому бункері, знайдено людський кістяк, людські кістки, розумієте? Череп принесено сюди, і цей пан доробив йому обличчя.
Нарешті пані Пілярчикова зрозуміла, про що йдеться, і, пойнята тривогою, заломила руки.
— То цього чоловіка вбито в лісі? Боже милосердний, хто ж його вбив?
— Якого чоловіка?
— Ну, того, що пив у мене пиво й розпитував про всяку всячину.
— Але ж я вам пояснював, що цього не може бути. Це череп, мабуть, якогось солдата, що загинув в окопах на війні.
— Того чоловіка я знаю, як зараз бачу його. Був у мене, пив пиво, — затялася пані Пілярчикова.
— То вам тільки так здається.
— Не здається, я знаю напевне. Можете спитатися в людей. Він голився в перукарні на базарі, це я знаю, бо потім я балакала з перукарем, у нього цей чоловік теж питався про всяку всячину.
— Ну гаразд, — знизав я плечима. — Годі з тією історією. У вас, здається, якесь діло до мене?
— Яке діло? — здивувалася пані Пілярчикова. — Я прийшла, аби глянути, чи дали ви собі тут раду, та й за свіже пиво хотіла вам сказати.
Я мовчав.
— Атож, — зненацька вона наче пригадала щось важливе й нахилилася до мене: — Як ви щось знаєте, то і я щось знаю, коли б так побалакати, щоб і вам на пожиток і мені.
— Що ви маєте на думці?
— А те, що ви знаєте. Про дідичеві скарби.
— Е-е, казочки, — махнув я рукою.
— Бо й не казочки, — сказала вона, схопивши мене за руку. — Ті скарби сховані десь у землі, але хтось попереносив їх уночі на інше місце. А трохи речей погубив дорогою.
— Це я вже знаю.
— Знаєте? А я гадала, що за таку новину й ви мені щось скажете цікавого, — розчаровано мовила пані Пілярчикова.
— Звичайно, — обережно почав я, — ви можете розповісти мені щось важливе. Я дуже цікавий, кому ви розповіли, що у мене є план цього краю, накреслений кольоровими олівцями.
— Ані одній живій душі не казала. От хрест святий, не казала, — божилася пані Пілярчикова. — Мені все чисто можна казати, я нікому не передам. Хіба тільки щось Скал-бані про ваш план натякнула.
Скалбані? Ця звістка якось не в'язалася з моїми здогадами. Я не повірив Пілярчиковій. Що запальніше вона божилася, то менше я йняв їй віри. Нарешті це так її образило, що вона буркнула мені «до побачення» і подалася додому.
РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ
«За сімома печатками».
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63