Звати мене Скалбана, — додав він, ніби це означало, що я неодмінно повинен купити щуку.
— Звати мене Скалбана, — повторив він, переклав щуку з правої руки в ліву й подав мені вологу й слизьку від риб'ячої луски руку.
— Томаш, — пробурмотів я.
— Щуку я зловив сьогодні вночі, вона важить півтора кілограма, та багато за неї не правитиму.
Я безпорадно розвів руками:
— З'їсти-то з'їв би щуку залюбки. Але почистити не вмію. Кухар з мене поганий, — засміявся я.
— Я допоможу, — запропонував рибалка, дістав з кишені великого складаного ножа і, присівши на траву, заходився чистити щуку.
Мені стало незручно відмовлятися. Він почистив і випатрав щуку, лишилося тільки посмажити її.
Весь час я уважно придивлявся до цього чоловіка. Він здався мені симпатичним. Таки ж не часто стрінеш продавця риби, який сам пропонує її почистити.
Скалбана був високий, кремезний чолов'яга років шістдесяти. Широке вимовне обличчя з великими вилицями й маленьким, наче гудзичок, носом, сиві скроні і майже темна шкіра — від сонця й річкового вітру. Над глибоко посадженими очима — кошлаті брови, сиві, насуплені.
За мить я вже знав, чого рибалка такий надзвичайно послужливий. Коли я заплатив йому — справді, недорого, — він на прощання признався:
— Сьогодні вранці Ганка, дочка старого Кондраса, ну, та, що вчиться на лікаря у Варшаві, сказала мені, що ви з газети. Тож коли вас щось зацікавить, може, Барабашева історія, чи що, то я багато міг би вам розповісти. Живу по той бік річки, в хатині під черепицею. І чимало на своєму віку бачив.
— Неодмінно скористаюся з вашого запрошення, — зрадів я, — і, певне, найближчим часом завітаю до вас. Справді, історія Барабаша та його зграї мене трохи цікавить.
— Ну, тоді до побачення. — І він знову подав мені руку, вогку й слизьку від риб'ячої луски.
Він попрямував до річки, туди, де був прив'язаний його човен. Одчалив від берега, і човен швидко поплив, підхоплений течією. Коли він був уже метрів за двадцять од берега, я зауважив, що пан Кароль обережно вибрався із свого наметця, сховався за великим експедиційним наметом і, приклавши до очей бінокль, розглядав човен, аж поки Скалбана дістався другого берега й зник серед кущів.
Ніхто цього, крім мене, не постеріг, бо антропологи вже пішли на розкопки. Тільки один з-поміж студентів, що відбували тут літню практику, порався в господарському наметі, а посеред табору пан Опалко морочився над черепом, знайденим у бункері. Він так захопився своєю роботою, що, очевидно, не помітив дивної поведінки пана Кароля. А той незабаром знову сховався у своєму наметі й за мить вийшов з нього, тримаючи чохол з вудками. «Шерлок Холмс», — посміхнувся я.
Я заходився смажити щуку. Коли скінчив цю роботу та з'їв майже половину риби, уже був полудень, і я подався до річечки, де розкопками керувала Залічка. Мене дуже цікавило, чи виявили вони щось іще, крім кістяка, знайденого вчора в кам'яній скрині.
Опріч Залічки, двох студентів і кількох робітників, на розкопках вешталися лучники.
— Ми постановили допомагати антропологам, — сказав мені Вільгельм Телль. — Це куди цікавіше, ніж шукати браконьєрів. Тих бандитів ми все одно не виловимо, а біля науковців можна чогось навчитися і потім написати в школі добрий твір.
Я погодився з Теллем, а надто що Залічка обіцяла хлопцям розповісти про антропологію. Це могло знадобитися їм у школі. Та й сама робота на розкопках була на диво цікава.
— Знаєте, тут-таки був, мабуть, колодязь. — І Залічка повела мене на місце, де з викопаної ями стирчало щось схоже на кам'яну цямрину глибоченької криниці, засипаної землею.
Поки що антропологи відкопали колодязь тільки на півтора метра: вони робили це дуже обережно, маленькими лопатками, бо в землі траплялася всяка всячина, що її, як непотріб, колись кидали до старого колодязя. Це були поламані відра, діряві баняки й черепки з глиняного начиння. Під шаром цього мотлоху знову знайшли людський кістяк.
— Брр, це вже пахне злочином, — голосно мовив я. — До колодязя, крім старих горщиків, кидали, здається, і людей.
Людські кістки треба було старанно відкопати, обережно зняти з них пісок, так щоб жодна з них не зрушилася з місця. Потім кістяк сфотографували і позначили на плані, де саме він лежав.
— Перший кістяк ми знайшли в верхньому шарі, — сказала Залічка, — то був чоловік, видно, уже літній, а другий — кістяк жінки.
— А колодязь дуже давній? — спитався я в Залічки.
— Здається, давній. Проте важко сказати, коли саме його збудовано, адже ми ще не докопалися до дна. Натомість цікаво було б з'ясувати, до якого часу належать кістяки.
— Хіба ж ті люди були сучасники? — здивовано спитав Вільгельм Телль.
— Звичайно, ні. Вік першого кістяка встановити дуже важко. З другим легше. Він лежав під шаром череп'я, тож належить до того ж часу, що й воно, або старший за нього. Просто, еге ж? Вік глиняного посуду підкажуть його форми та спосіб випалювати глину. Магістр Аліна Заборовська, керівник нашої експедиції, знається на цьому куди краще за мене, і ми точно визначимо вік тих кістяків.
О чотирнадцятій скінчився робочий день, і всі пішли до табору антропологів. Я ліг у своєму наметі трохи подрімати, а коли прокинувся й вийшов надвір, то побачив Залічку серед гурту лучників. Вони сиділи на узліссі, і дівчина розповідала хлопцям про науку антропологію.
— Дуже часто, — казала Залічка, — чую я від свого меншого брата: «От шкода, що вже немає білих плям на карті, що все на світі вже відкрите. Я так хотів би подорожувати й відкривати нові землі!» Це правда, що в сьогоднішньому світі мало лишилося місць, де не ступала б нога мандрівника.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63