— Звідки ти знаєш? Соколине Око поважно пояснив:
— Бо вона в лісі. Селянську садибу поставили б на узліссі, близько поля. До того, не видно, щоб тут була коли стодола, та й для обійстя тут замало будівель.
Він мав слушність. Тоді я спитав хлопців, певний, що вони не зможуть мені відповісти:
— А що сталося з лісовою сторожкою? Чому її зруйновано?
Хлопці знову кинулися нишпорити і за мить принесли якісь дошки.
— Сторожка згоріла. Бачите, обгорілі дошки. А гляньте, будь ласка, на стару грушу. Вона росла біля самої хатини. Коли зайнявся дах, то полум'я зачепило й грушу. Дерево тепер з того боку сухе, покалічене вогнем. Ніколи вже не зазеленіє його гілля.
— Згоден, — кивнув я головою. — Все те, що ви сказали, скидається на правду. Одного тільки не можна з'ясувати: хто жив у сторожці?
Хлопці розсміялися.
— Ми й це знаємо. Минуло вже два тижні, як ми стали тут табором, тож історію про Барабаша й лісничого Габрищака кожен чув не раз. Тут жив Габрищак. Барабаш виманив його звідси, а сторожку спалив.
— Отакої! — пробурмотів я збентежено.
Тепер я зацікавлено придивлявся до хлопців. Вільгель-мові Теллю було не більше одинадцяти років, та на свій вік він був невисокий, худорлявий, мав довгасте засмагле обличчя і темний чуб. У Чорниці був веселий, круглий вид, рожевий од сонця, кольору ще не зовсім стиглої чорниці. Соколине Око відзначався довгим носом, що надавав його обличчю виразу надзвичайної цікавості. Хлопець завжди нахиляв голову і придивлявся до всього спідлоба, а його довгий ніс раз у раз до чогось принюхувався.
— Чи не змогли б ви підвезти нас своєю машиною? — попросив Чорниця.
— З дорогою душею, — відповів я. — Але я не зможу забрати всіх п'ятьох одразу. Та й боюся покинути серед лісу свої речі й намет.
Вирішили, що двоє гарцерів лишаться стерегти моє /обро, а троє, тобто Вільгельм Телль, Соколине Око і Чорниця, поїдуть «самом».
— Куди б ви хотіли податися? — спитав я, коли ми виїхали з просіки.
— На військове кладовище. Там так гарно, — захоплено вигукнув Вільгельм Телль.
Спочатку треба їхати дорогою, що пролягала яром, над яким стояв мій намет. Далі, за порадою хлопців, я звернув ліворуч, на широченьку просіку. Невдовзі ми побачили невелику галявину, де серед кущів видніли похилені березові хрести. На деяких висіли старі прострелені каски, — такі носили колись польські солдати.
— Ось, — мовив Телль, — кладовище польських солдатів, вони загинули в бою з німцями 1939 року. Наш гарцерський загін учора взяв зобов'язання впорядкувати його.
— А чи ви були на Барабашевому острові? — спитав мене Чорниця.
— Я не чув про такий острів.
— Це острів на Віслі. Там полягла вся Барабашева зграя. Поховали бандитів усіх разом, у спільній могилі посеред острова.
Ми вийшли з машини.
— Ходімо в глиб кладовища, — запропонував Телль. — Там є великий камінь. Можна вирізьбити на ньому якийсь напис.
— От якби латиною, — сказав Соколине Око.
— Навіщо латиною? — здивувався я.
— Та воно гарно звучить. Наприклад: «Ducle et decorum est pro patria mori», тобто: «Славно й почесно вмерти за батьківщину». Я бачив такий напис на Повонзковському кладовищі в Варшаві.
Кладовище було геть занедбане. Трава сягала нам аж до пояса, могили позападали й заросли густим чагарником. Я нарахував їх до шістдесяти. Вітер похилив, а то й поваляв дерев'яні хрести.
Соколине Око, що йшов попереду, раптом скочив притьмом убік.
— Швидше! Гляньте сюди! — крикнув він.
Ми підбігли. Соколине Око розхилив кущі, й ми побачили на прим'ятій траві мертву сарну в калюжі застиглої крові. Сарна була вже холодна, певне, подохла ще вночі. На шиї в неї була кривава рана.
— Браконьєри, — пояснив Вільгельм Телль і підозріливо глянув на мене.
Я зрозумів цей погляд і сказав:
— Мабуть, ви звернули увагу, що я не маю ніякої зброї. Та я пригадую, що минулої ночі, точніше пізно ввечері, я чув, як у лісі хтось тричі вистрелив.
— Ми це теж чули, — підтвердив Чорниця.
— Браконьєри, — похмуро повторив Телль. — Вони поранили сарну в шию, але вона втекла і аж тут упала мертва.
Соколине Око вже нишпорив по кладовищенських кущах.
— Маєш рацію, Теллю, — гукнув він, — тут видно сліди крові на листі й на траві. Поранена сарна тікала, і браконьєри не знайшли її, бо, певне, не мали з собою собаки.
Мертва тварина дивилася на нас широко розплющеними скляними очима, в яких, здалося мені, застигло страждання.
— Лісник Марчак застерігав нас од браконьєрів і просив звертати увагу на кожну підозрілу людину, що вештається лісом, і доповідати йому, — пояснив Вільгельм Телль. — Та ми, видно, погано вартували. Сарну забито коло самісінького нашого табору.
— Коли ви думаєте на мене… — почав я, однак Телль перепинив мене:
— Не про вас мова. Браконьєри стріляли тут звірину ще до того, як ви приїхали. Вони вештаються в цьому лісі же зо два роки. Лісник казав, що не може нічого вдіяти, бо його сторожка аж на тому боці лісу. Тут була колись ця хатина, та Барабаш її спалив. А нової, на жаль, не поставили.
Хлопці виламали в лісі чималу гілляку й прив'язали до неї сарну.
— Потягнемо до нашого табору, — запропонував Телль. — А тоді скажемо лісникові.
Мені не лишилося нічого іншого, як сісти в «сама» і повернутися до свого намету. Хлопцям, що чекали на мене, я розповів про забиту сарну, і вони одразу ж подалися в ліс, щоб приєднатися до своїх товаришів.
Я швидко наготував обід і тепер мав багато часу про все подумати.
Мені не давала спокою думка, що я отаборився там, де сімнадцять років тому стояв будиночок лісничого Габрищака. Якось уночі сюди прийшли Барабашеві люди. Може, вони скрадалися стрімкими схилами яру?
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63