У третинному періоді, як нам відомо завдяки численним розкопкам, уже напевне жили людиноподібні прамавпи, оті дріопітеки, а також австралопітеки, чи південні мавпи. Проте ми ще не можемо твердити, що вже за тих часів існувала й людина. Антропологи вважають, що людина з'явилася тільки в четвертинному періоді, і хоч це було дуже давно, однак у співвідношенні з віком Землі й інших живих істот, наприклад плазунів, людина — порівняно молода істота на землі.
Далі я вже не слухав Заліччиної розповіді, бо з лісу вийшла Ганка й поманила мене рукою. Вона принесла мого плаща.
— Я випрасувала його, бо дуже зім'яла. І пробачте мені, будь ласка, що вранці я пішла не попрощавшись.
Знизавши плечима, я мовчки взяв плаща. В записці, яку вона залишила вранці, мене названо наївним і дурним. То навіщо підтримувати знайомство з особою, яка вважає себе найспритнішою на світі?
Але мені дуже кортіло сказати їй щось ущипливе.
— Ви маєте мене за дурня, бо я допоміг людині, що, як мені здалося, потребувала моєї допомоги. І хоч мене одурено, але, пробачте, я не зроблю ніяких висновків з цього прикрого для мене уроку. Я й далі допомагатиму кожному, хто потребуватиме моєї допомоги, хоч, можливо, знову почую, що я людина дурна й наївна. Що ж до вас то, як кажуть, спритність і лукавство мають короткі ноги, і я переконаний, що колись вони зле прислужаться вам.
Дівчина зашарілася.
— Але ж я не це мала на думці… Я не тому написала, що ви дурний і наївний… — Ганка явно заплуталася. Було видно, що тепер вона не знаходить виправдання своєму вчинкові.
— А крім того, — додав я, — у вас є ще одна неприємна риса — балакучість. Навіщо ви сказали рибалці Скалбанові, що я журналіст?
— Бо… бо я чула, як він розповідав моєму батькові, що в нашій місцевості вештається якийсь непевний тип, і описав саме вас. А я вже знала, що ви журналіст і тут відпочиваєте. Скалбана не зажив у нас доброї слави, і я боялася, що, коли він вважатиме вас за непевну людину, то може вчинити вам якусь прикрість.
Я знову здвигнув плечима.
— А що вам до того? Досі я встиг зробити з вашої поведінки висновок, що ви зичите мені тільки найгіршого.
Дівчина аж тупнула ногою.
— Це неправда. Я не зичу вам нічого лихого. Просто я вважала вас за іншого і через те була нечемна.
Я підійшов до свого намету. Ганка пішла за мною, видно, хотіла щось сказати, але не знала, з чого почати. А я не збирався допомагати їй.
Тоді вона спитала:
— Чи ви не думаєте, що нам треба поїхати до Цехоцінка?
— Навіщо?
— Як це — навіщо? Треба подивитись, чи стоїть в паркінгу та велика чорна машина. А як стоїть, то годилось би довідатись, чия вона і чого на ній їздять лісом уночі з погашеними фарами.
Я зневажливо махнув рукою:
— Це мене не обходить.
— Але ж ви самі згадали за цю машину і сказали, що вона видалася вам тоді підозрілою…
— Авжеж, та хіба це значить, що я повинен їхати до Цехоцінка? Ваша поведінка багато дивніша, ніж власника тієї машини, а я ж не стежу за вами.
— Гаразд. Я розповім вам, чому моя поведінка здається вам такою дивною. Їдьмо до Цехоцінка. Шкода марнувати час за балачками, я можу сповідатися й дорогою.
Я брехав, кажучи, що не збираюся їхати до Цехоцінка і що мене не обходить власник чорного лімузина. Тепер, коли Ганка обіцяла розповісти щось цікаве, я удав, ніби тільки через її прохання надумав їхати.
Вивівши машину з брезентового гаража, я запросив дівчину сідати, і ми поїхали.
— Ну, слухаю вас, — мовив я, коли вулиці містечка лишилися позаду і ми виїхали на шосе до Цехоцінка.
— Все дуже просто, — сказала дівчина. — Є, певне, багато охочих, що, почувши про скарб дідича Дуніна, прагнуть знайти його. До таких людей належать: я, ви, мабуть, власник чорного лімузина, а може і ще хтось, нам невідомий. Йдеться про те, щоб не тільки шукати самому, але й стежити за конкурентами. Кожен хоче розбагатіти, хіба ні?
— Ні, — відказав я. — Не кожен хоче розбагатіти в такий спосіб. Щодо мене, якби я й знайшов колекції дідича Дуніна, то не привласнив би їх. Ви мені не вірите?
Я зупинив машину з краю шосе, поліз у портфель і дістав з нього аркушик паперу.
— Прошу прочитати. Це — лист з Народного музею про те, що мені доручено шукати колекції старожитностей дідича Дуніна. В цьому листі музей просить місцеві власті, і насамперед міліцію, допомагати мені в тих розшуках. Скарби дідича Дуніна — це народна власність. Людину, яка знайде їх і не поверне народові, треба вважати злодієм. Мушу додати, що взявся до тих розшуків безкорисливо, просто мене попросив мій приятель, хоронитель музею. Я вирішив зайнятися цим під час відпустки, бо мене вабила пригода. Тож я і шукаю, хоча, крім цікавих переживань, не мав ніякої нагороди. Знаю, що ви не розумієте такої поведінки, отож я й здаюся вам дурним і наївним.
— Неправда! — вигукнула дівчина. — Я добре розумію вас.
В її голосі було щось таке, що примусило мене подивитися на неї уважніше. «Ні, цій дівчині скарби дідича Дуніна потрібні не для того, щоб розбагатіти, — подумав я. — Вона не сказала мені правди».
Я сховав листа до портфеля, і ми рушили далі. Ганка мовчала, я теж не озивався. Дивився на дорогу й намагався розгадати загадку, якою була для мене ця дівчина.
— Пробачте, — нараз заговорив я, — чи можете ви мені сказати, чому ваш батько так розгнівався, коли хтось на острові загукав: «Ба-ра-баш»? Ваше попереднє пояснення цього дивного факту мене аж ніяк не переконало.
Танка довго мовчала, а тоді я почув її шепіт:
— Не питайте мене про це. Я не хочу брехати, а сказати правду не можу. Але присягаюся: це не має нічого спільного з тим, що вас привело сюди…
Я глянув на Ганку.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63