Я розмовлятиму з ним. Це був… просто дурний жарт з мого боку.
Лікар похитав головою:
– З такими людьми не жартують, Марго. Залиште його. Він небезпечний.
О, Боже мій, ще один наляканий темрявою в душі Костянтина!
– Ми всі небезпечні.
Психотерапевт підхопився з місця і підбіг до мене:
– Ні. Ви не розумієте. Він кохає вас. Це робить його некерованим. Він у прямому розумінні втрачає від вас розум.
«Ви не розумієте, у прямому розумінні, втрачає розум…» Психоаналітиків так цікавить розум! А мене більше непокоїть серце.
Лікар безсило опустив руки:
– Ви знаєте, я зробив стільки помилок впродовж нашого сеансу. Безліч! Наче студент першого курсу. Ви якась…
– Дивна? – машинально підказала я.
– Та ні. Скоріше, незвична. Однією помилкою більше, однією менше… – Він ніби розмірковував уголос. Вираз його обличчя був таким безпорадним, таким безпомічним – мала дитина в темному коридорі. А, може, це лише відбиток мого стану? – Послухайте мене, дівчинко! – Раптом його голос став різким і рішучим. – Ви повинні його залишити. Якщо ви од нього не підете, він… він вас уб'є! – Лікар, здається, й сам злякався того, що сказав.
– А якщо піду? – Лікар відвернувся від мене і підійшов до вікна.
– Не знаю, – промовив він, не обертаючись. – їй-Богу, не знаю. Єдине, що я знаю напевне, – вашого друга треба лікувати.
Я завмерла коло дверей:
– Від чого? Ви хочете лікувати його від кохання?
Він мовчав. Я вийшла з кабінету.
Костянтин сидів на дивані, загорнутий у туман своїх цигарок. Я подивилася на попільничку. Повна. З верхом. Помітивши мене, він підвівся. Як він схуд! Втомлений, загнаний у кут звір, проте все ще небезпечний. Я підійшла до нього:
– Відвези мене додому, Костю, лікар сказав, що я невиліковна.
Він спробував усміхнутися:
– Я вже й забув, як гарно ти вимовляєш це слово.
– Яке? «Невиліковна»?
– Ні. Моє ім'я.
Дорогою додому Костянтин ні про що мене не розпитував. Я знов розмовляла – це було все, що його цікавило. Він керував машиною так обережно, немов боявся, що різкий поштовх може нагадати мені про… про інші поштовхи.
Якийсь час ми їхали мовчки, і я вже почала думати, що Костянтин вирішив скористатися моїми методами і помовчати з кілька місяців. Відверто кажучи, це мене цілком влаштовувало, бо план, який зродився в моїй голові ще місяць тому і який я весь цей час обдумувала, потребував остаточної доробки у повній тиші. Вибач, Яне, але з Шотландією доведеться попрощатися. Треба повертатися додому. Додому… Куди? Де мій дім?
– Як ти ставишся до Шотландії, дівчинко?
– Що? Вибач, я… гм… Костю. Ти щось сказав?
Він кинув на мене темний погляд. Про що він думає? Останнім часом я дедалі частіше помічаю, як дивно він на мене дивиться. Серйозно і замислено. Він повільно повторив своє питання:
– Я спитав, чи подобається тобі Шотландія, Марго.
Я розгубилася:
– Я… Взагалі-то ми з нею схожі. Чому ти запитуєш?
– Я хочу відвезти тебе туди. Тобі потрібен спокій. Нам треба спокій. Давай втечемо на якийсь час з цього міста, з цієї країни, від усіх людей. Тільки ти і я.
– І океан, – прошепотіла я.
«… Шум прибою, солоний дощ на моїх щоках. Це мої сльози чи так плаче океан? Вітер обіймає мене. Ян обіймає мене. Ян вічний, як ці скелі.
– Знаєш, скільки років граніту? 3.850 мільйонів. Колись земна кора розчинилася у вогняній пристрасті магми, так само, як я в тобі. З їхнього кохання і народився граніт. Вічний камінь. Він може бути світлим, рожевим, червоним, світло-червоним, сіро-червоним, крупнозернисто-червоним, а ще є ларвікіт і багато інших різновидів. Його хімічні складники: окиси титана, кремнію, алюмінію, заліза, кальцію, натрію, калію, мінералогічні: польовий шпат, кварц, біотит, мусковіт, апатит…».
– Марго! – Я здригнулася і розплющила очі. Машина стояла перед моїм будинком. Костянтин нахилився до мене. – Що з тобою?
– Нічого. Просто замислилася.
– Звідки ти стільки знаєш про граніт? Захоплювалася мінералогією у дитинстві?
– Ні. Це… це мені розповів один друг.
Він всміхнувся:
– «Один друг…» Часом не мій Сергій? У десятому класі він просто схибився на камінні. Мало не перетворив квартиру на гірняцьку штольню.
– Ні. Не він. Сергій так і не став моїм другом.
– Невже? А ким він став?
Я здивовано глянула на нього:
– Костянтине, про що ти?
Його обличчя спохмурніло:
– Справді, про що це я? А! Згадав! Про Шотландію! Поїхали, Марго! Влаштуємо собі невеличку відпустку. Це надзвичайна країна.
– Так. Надзвичайна… Та я думаю, що насамперед нам треба відпочити одне від одного.
– Ні.
– Що означає «ні»?
Він говорив повільно, тихо і спокійно, ніби пояснював дитині незрозумілу вправу:
– Це означає, що я не залишу тебе саму. Не зараз. Не в твоєму теперішньому стані. Взагалі ніколи. Я тебе кохаю, дівчинко.
Я усміхнулася:
– Так. Ти мене кохаєш. Мабуть, від такої любові і втік твій син.
Костянтин різко повернувся до мене:
– Не кажи мені про мого сина! Навіть згадувати про нього не смій!!!
Я подивилася йому в самісінькі зіниці. Довгий, спокійний погляд.
– Костянтине, у тебе немає вибору. Або ти зважаєш на мене, або матимеш дуже великі проблеми. – Здається, він зацікавився:
– Наприклад?
– Я ще над цим не працювала. Ти хочеш, щоб я почала? Ти справді цього хочеш?
Він звів очі:
– Ні. – Дістав з кишені пачку цигарок. – Ні. – Закурив. – Ні, Марго. Я цього не хочу. Боже мій, ти тільки прислухайся до нашої розмови! Перестрілка двох запеклих ворогів.
Я втягнула в себе дим його цигарки. Гіркий, який же він гіркий!
– А хіба це не так?
Костянтин, було, підняв руки у якомусь жесті, проте не закінчив його. Долоні згадали про силу тяжіння і мертвими птахами впали на коліна.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92