– Німецька, англійська, іспанська.
Він присвиснув:
– То я розмовляю з такою розумною жінкою…
– А ви це тільки зараз помітили?
– Ідіот! Так мені й треба! вибачте, я не вмію говорити компліментів.
– Ну що ви, Сергію! Я пожартувала. Все гаразд.
Раптом він заметушився:
– Дякую за сніданок. Залюбки залишився б ще ненадовго, але мушу йти. Марго, я не вмію розводити антимонії. Мова – не моя парафія. Я хочу з вами ще зустрітися. Це вас ні до чого не зобов'язує. Проста зустріч. Можна посидіти у кафе, сходити в театр. Що вам зручніше…
Чому я йому не відмовила? Ну чому? Якби ж знаття…
Може, тому, що він допоміг мені? Допоміг кілька разів. І щиро хотів допомогти ще. Такі люди зустрічаються не щодня. Я завжди була кішкою-одиначкою. Дружелюбність – моє дошкульне місце. Як образити людину, яка відверто бажає тобі добра? Я не хотіла його засмучувати.
Ще одна грандіозна за своїми наслідками помилка. Купа цеглин з моїх благих намірів. Я брала їх і вимощувала ними свій шлях. Ви знаєте, куди.
– Весь тиждень я зайнята. Може, в суботу?
– Як вам зручніше. О котрій годині?
– Та хоч з самого ранку.
– Тоді о десятій.
– Гаразд.
Він підвівся і вхопив зі столу ще одне печиво – на дорогу. Я подумки розсміялася. Марго, він же зовсім дитина! Незважаючи на твій вік, ти вдвічі старша за нього. Нема й не було в тебе досвіду спілкування з хлопцями-однолітками. Може, не треба й починати? Тебе завжди вабили чоловіки, а не діти. Знаєш, як це називається? Розбещення неповнолітніх. – Замовкни, занудо!
Сергій зупинився перед порогом:
– Ну що ж, до суботи. До речі, вам подобаються несподіванки?
– Тільки приємні.
– Тоді готуйтеся. До зустрічі!
Я зачинила двері.
Дивна метушня почалася в моєму житті… Мама завжди казала: «Чоловіки приходять зграями. Живеш, живеш і жодного поруч. Потім з'являється один, починає залицятися, за ним ще один, а далі події розгортаються за принципом снігової лавини. Тільки й встигай обирати».
Проте я вже обрала. Яне, невже ти – лише мій сон? Навіть якщо це й так, я від тебе ніколи не відмовлюсь. Я зачарована тобою. Я й не намагаюся цьому опиратися. Я просто чекаю ночі.
Тієї ночі Ян не прийшов. Весь день небо поливало місто дощем, примхливо пересувало хмари, роздратовано кидалося блискавками. Загорнута у теплу ковдру, я сиділа і дивилася, як плакало віконне скло. Алі перелякано притискався до мене під час кожного гуркоту грому. Я теж боюся грози, однак того вечора куди було негоді тягатися з моїм сумом.
Чому він не прийшов? Що сталося? Я нічого не розуміла. Я хотіла, щоб Ян був поруч, щоб він пригорнув мене до себе і захистив від блискавок та грому. Серце краяли туга та біль. Запитання роями розлючених бджіл гостро жалили розум.
Настала ніч. Навіщо мені ніч, коли він не прийшов? Я не хочу спати! Я нічого не хочу, мені потрібен Ян! Яхочу до Яна!!! Ну от, маленька розбещена дитина. Давай, почни рюмсати, калатати п'ятами по підлозі, кидатися іграшками. Хіба не соромно, Марго!
Задзвонив телефон. Я дивилася на нього доти, доки домене дійшло, що це за річ і навіщо вона. З'єднує людей. Долаючи великі відстані, їхні голоси. Я вистрибнула з ліжка, перекинула Алі, заплуталася у ковдрі, вдарилася об край столу, проте нарешті все ж таки встигла вхопити слухавку.
– Алло!
– Здрастуй. – Його голос м'яким поцілунком торкнувся мого вуха.
– Яне?
– Так.
– Що сталося? Куди ти щез?
– Мене терміново викликали до Москви. У справах. Виїхав вчора ввечері.
Збентеження, образа, знервованість, гнів – і мені забракло сил приховувати свої почуття:
– Авжеж! Великі чоловіки вирішують невідкладні чоловічі проблеми і щодня рятують світ, а маленькі жінки сидять вдома і нетерпляче очікують на них, розтираючи сльози на обличчі та не встигаючи міняти носовички. Не можна було попередити про відрядження заздалегідь? Чи це – занадто складна для тебе процедура?
– Стоп, стоп, стоп!!! Який вогонь! Моя маленька зірочка палає! Я телефонував тобі вчора, щодесять хвилин упродовж п 'яти годин. Правда, Марго. І сьогодні зранку теж. Ніхто не відповідав. Де ти була? Я вже непокоюся, щось сталося? Ти… – Його голос став сумним і тихим. – Ти більше не хочеш мене бачити?
Мені перехопило подих:
– Ні, Яне, що ти кажеш! Пробач, що накричала. Просто я така засмучена, що ти не поруч. Стосовно твоїх дзвінків… мабуть, я… спала.
Чи не спала. Ця думка пронизала мене електричним струмом. Ти не спала! Тебе тут не було, дурепо! Ти була у реальному світі. Розмовляла з Сергієм, переймалася своїми справами. Ян телефонні дроти обривав, а ти спокійнісінько жила своїм життям. Там. У дійсності. Мільярди світів від нього, якщо він взагалі існує, твій загадковий Ян. – Не треба. Ну будь ласочка, не треба! Потім, усе потім. Я з усім розберуся. Тільки не зараз. Я ж чую його голос. Чую його ніжність. Він живий. Живий, бодай тому, що я вірю в нього, всім серцем вірю. – Розуму вірять, а не серцю. Серцем керують почуття, воно не може бути об'єктивним. Прокинься, ідіотко! Це сон, твій Ян – привид. Його нема, не було й не буде! – Заткнися! Геть з моїх думок! Геть звідси! Негайно!!!
– … мало не збожеволів, хвилюючись. Ні, ти щось приховуєш, Марго. Як можна спати так довго? Ти все одно почула б телефон. В тебе щось сталося? Щось негаразд, так?
– Який ти милий, Яне! Я так скучила за тобою. Алі теж. Він зараз у мене на колінах, малий зрадник. Розкажи хоч, що ти забув у тій Москві?
– От так ти й забиваєш людям баки. Ніжно і впевнено. Гаразд, вважай, що я не помітив зміни теми. Що я роблю в Москві? Ну, в нас тут невеличкий такий собі конгрес.
– У кого це «в нас»?
– У нас, в архітекторів. Ти зустрічаєшся з архітектором, дівчинко.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92