Все було дуже просто: я знала адресу, за якою я жила Там, залишилося тільки знайти її Тут. Вулиця Данилевського, будинок номер чотири. Серед усіх оголошень на вулиці Данилевського пропонували орендувати лише дві двокімнатні квартири. Зателефонувала за першим номером – ніхто не відповідав. Невдача. Що ж, спробуємо другий варіант.
Слухавку зняли з третього гудка, і я одразу впізнала голос моєї хазяйки. Знайшла! Неймовірно! Мені вдалося, вдалося, вдалося!!!
– Алло?
– Здрастуйте, я телефоную за оголошенням. Ви здаєте квартиру?
– Так.
– Можна дізнатися про умови оренди?
– Ви самі чи з родиною?
– Сама.
Жінка втомлено зітхнула:
– Сто п'ятдесят гривень на місяць. Беру дешево, бо квартира на п'ятому поверсі, а ліфт не працює. Гарячої води нема, холодильника теж, проте є меблі і телефон.
– Я можу оглянути квартиру?
– Так, звичайно!
– А якщо я під'їду ну, скажімо, за півгодини?
– Гаразд.
– До зустрічі. – Я вже збиралася покласти слухавку, коли почула її здивований голос:
– Стривайте, стривайте! Куди ж ви під'їдете, якщо не знаєте адреси?
– О, вибачте! Справді, як би я вас знайшла? Просто вилетіло з голови!
Ненормальна! Ну як би ти їй пояснила, що знаєш адресу? Знов би лагідно всміхнулася і сказала: «Просто вгадала». І номер будинку, і номер квартири?
Вищий клас! «Екстрасенс Марго. Передбачаю долю, знімаю наговір, позбавляю від наркотичної залежності і головне: безпомилково вгадую адреси! З першого разу!» Та-а-ак… Марго, люба, ну ти хоч трохи контролюй свою поведінку, га? Те, що нормально для тебе, усім довкола може здатися щонайменше дивним. А в цьому світі для диваків існують спеціальні заклади. Санаторії з білими кімнатами і ґратами на вікнах. Не забувай про це!
– Алло, ви ще тут?
– Так. Я ще Тут.
– Записуйте адресу. Данилевського чотири, квартира п'ятдесят п'ять. За півгодини?
– Так. До зустрічі.
Хазяйка зустрічала мене перед будинком. Боялася, що заблукаю. Даремно. Я знала тут кожен куточок.
– Здрастуйте! Я, мабуть, до вас. З приводу квартири, ви – хазяйка?
– Так. Звати мене Марія Дмитрівна.
– Дуже приємно. Марго.
– Ходімо! – Хазяйка повела мене до під'їзду. А вона ще нівроку! Нічогенька така собі жіночка. Схожа на донську козачку: коса товщиною з руку, очі виблискують, груди… Груди, ну, просто два таких великих «ого-го!»
П'ятий поверх. Моя квартира. Моя – Там. Тут ще не моя. Проте незабаром буде. Марія Дмитрівна відчинила двері, завагалася, подивилася на мене:
– Ви не лякайтеся – там усі стіни розмальовані. Таке лихо на мою сиву голову, таке лихо! (До речі, жодної сивої волосинки. Одразу помітно, що регулярно фарбується). Впустила на вигляд цілком нормального хлопця, а він виявився якимось збоченцем.
Я сплеснула руками, удаючи здивування:
– Збоченцем? Що ж він наробив?
– Уявіть собі, якийсь схиблений художник, трясця його матері! Пробачте!
– Та нічого, нічого.
– Розмалював усі стіни вугіллям. Жодного куточка не забув! Все загидив, усе! У спальні навіть стелю.
Ми зайшли у квартиру. Моя затишна фортеця – улюблені картини, знайомі обличчя на стінах. Не тямлячи себе з радості, я ходила з кімнати у кімнату, впізнавала кожну дрібницю: старе крісло у вітальні, велике щербате дзеркало у спальні, чорно-білий знак злиття Янь і Інь, який займав у ванній майже всю стіну.
Марія Дмитрівна хвостиком бігала за мною, тужливо зойкаючи час від часу:
– Таке лихо, таке лихо!
Я мовчала.
– Таке паскудство на стінах… Я забілювала, а воно знов проступає. От бісів маляр! Догодив, по саме нікуди!
Я повернулася до неї:
– І, мабуть, безслідно зник. Не попередивши і не заплативши.
Хазяйка остовпіла. Марго, ну хто тебе за язик тягне? Подобається лякати людей? Ой, дивись, дограєшся!
– Звідки ви знаєте? Що, сусідки на дворі кістки перемивали?
– Та ні. Просто здогадалася. – Марія Дмитрівна недовірливо глянула на мене. Ну, молодець! Заварила кашу! Давай, рятуй ситуацію! Я похитала головою, і, вдаючи співчуття, запитала:
– Ви хоч до міліції зверталися? Ну, щоб зцапали негідника і примусили повернути борг. Гроші на дорозі ж не валяються.
Жінка на очах розцвіла від сторонньої зацікавленосте її прикрощами. Старий, як світ прийом – трохи уваги, і люди стають глиною в твоїх руках.
– Аякже! Щодня нагадую Пилипчуку (це наш дільничний): «Знайшов, Петре? Знайшов мого бандита?» А він мені: «Шукаємо!» І оце вже десь з півроку шукають. Кицю моя, а, може, сто двадцять за місяць? Допоможи мені, я не забуду!
– Маріє Дмитрівно, буду відвертою. Квартиру я найму. Платитиму щомісяця без затримок. Людина я спокійна, професія в мене серйозна. Не бешкетуватиму і не малюватиму на стінах.
Вона гірко всміхнулася:
– Та вже ніде малювати. Живого місця не залишив, гаспид!
– Тим паче, Маріє Дмитрівно. Найму надовго. На рік або й довше. Вам це вигідно. Все ж таки стабільність. Платитиму сто тридцять гривень.
Вона здивовано зиркнула на мене. Я заспокійливо всміхнулася:
– Поясню. Ви згодилися – сто двадцять, проте десятку додаватиму за ще одного мешканця. В мене є кіт.
Хазяйка якось по-дитячому перепитала:
– Кіт?
– Так, кіт. Така свійська тварина. Маленька, пухнаста, з хвостом і чотирма лапками.
Вона замахала руками:
– Та знаю я, знаю. Але ж він подряпає мої меблі…
– Не подряпає, бо нічим. Я подбала.
Марія Дмитрівна відсахнулася від мене, наче я сказала, що відтяла котові лапки.
– Як це подбала? Як це нічим?
– Та заспокойтеся, я пилкою. Це абсолютно безболісно. – Ха-ха-ха! Ніби Алі мені дозволив! Ще чого! Таке порушення котячих прав та свобод! Меблі він і так не чіпає. Він – інтелігентний кіт, а не якийсь там дикун. Проте треба ж якось заспокоїти людину.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92