Я розповім.
Подумки чи на папері ви складаєте список необхідних речей. І не до примх, якщо треба безліч дрібниць для господарства, дещо з одежі, дещо з косметики та бодай щось їстівне. Розділ «що купити?» заповнений максимально. У розділі «за що купити?» стоїть мінімум. Щоб звести один до одного, треба бути чарівником.
І знаєте, що я помітила? У цій країні майже всі люди чарівники. Бо у фірмових крамницях можна побачити двох-трьох відвідувачів, а от наші базари ледве вміщують натовпи покупців, які гасають ними, як скажені, у пошуках знижок, давлять один одного, штовхаються, сваряться, одне слово, чаклують.
Зайве й казати, що базари я ненавиджу, проте, на превеликий жаль, за своїми фінансами належу саме до категорії «чарівників».
Вранці, коли я одягалася, все непокоїла одна думка: чому вікно в моїй кімнаті було повністю відчинене? Уночі прохолодно, а я вікно – навстіж, штори зірвала і гола – в ліжко! Чокнутися можна!
Базарна штовханина на якийсь час вибила ці думки з моєї голови. На порядку денному гостро стояло питання про виживання. Мене несло, крутило, я ледве встигала повертати в необхідному мені напрямку. Мені були потрібні ряди з жіночою білизною, але людський потік штовхав до яток з рибою. Подумки вилаявшись, я вирвалася і потрапила до іншої течії, яка донесла мене до торговки квашеною капустою. Повернувшись до неї спиною, я рішуче пішла геть, була змушена оминути чергу по яйця, потім зробила досить велике коло, перелізла через якусь тумбу і опинилася біля яток із запчастинами для авто. Оминаючи купи заліза і чоловіків, які розглядали їх не менш захоплено, ніж мої ноги, я сумно розмірковувала, а чи було в моєму житті хоч одне відвідування базару, під час якого я б не заблукала? Було! Мені тільки-но виповнилося шість років, і я трималася за матусину спідницю. Ще відтоді я й базар – речі несумісні.
Розумієте, я боюся людського натовпу – цієї маси з некерованих рухів, захриплих голосів, безсоромних поглядів, занадто голосних думок. Боюся, що коли туди потраплю, то мене одразу затягне, наче у грузьке бездонне болото, змішає з іншими, розчинить і перетворить на безликий атом. Боюся, що піду й не вернуся, заблукаю у лабіринті рядів і переходів, де саме повітря насичене запахом грошей. Неприємні вони – базари. Є в них щось варварське, первісне, відштовхуюче… Принаймні для мене.
Поринувши у невеселі думки, я й не помітила, як вийшла до прилавків з білизною. Дивно… Треба буде запам'ятати і перевірити. Якось іншим разом. А, може, я відкрила новий закон? Не думай про те, що шукаєш, і тоді воно саме тебе неодмінно знайде. Мабуть, у такий спосіб краще працює підсвідомий комп'ютер, закладений у кожну людину.
Мої роздуми перервав різкий виск базарної торговки за найближчим до мене прилавком. Висока, міцна, з кінською щелепою і рожевими кудлами жінка трясла темно-червоним шовковим бюстгальтером перед очима не менш почервонілого від сорому чоловіка і несамовито волала:
– Який-такий вульгарний??? Я тобі покажу «нестетичний – нетитичний»! Та я такі бюстгальтери ще дівчинкою носила! То що, я була вульгарною? Та я в такому бюстгальтері під чоловіка (царство йому небесне!) лягала! То що, я була «нетитичною»? З титьками у мене досі в нормі, не віриш – покажу! Якщо нема грошей на таку розкіш чи, може, жінці нічого туди покласти, то це – друге діло, а товару не паскудь! Не паскудь мені товару!
Я швиденько побігла до інших яток, проте її голос ще довго наздоганяв мене. От попався чолов'яга! Живим не випустить! Така примусить скупити усі ліфчики, трусики і навіть панчохи з підв'язками!
Я роздивлялася крам, продавці роздивлялися мене. Інколи чула їхні безсоромні зауваження і щоразу червоніла, як вперше. Як я ненавиджу базари, але ж на фірмові крамниці ще не заробила. Поки що…
Ліфчики з шовку, ліфчики з оксамиту, ліфчики з чого хочеш і всіх кольорів, однак такого, як я хотіла, – з чорного мережива, з таким візерунком, як, бувало, мороз вимальовував на вікнах, – не було. Треба шукати далі. Такі, як у всіх, не для мене.
Я мандрувала торговельними рядами годину, дві. В голові вже паморочилося і виникало підступне бажання послати все під три чорти і поїхати додому без нового ліфчика, але живою. Цієї миті я побачила його – дуже схожий на мою мрію, от тільки темно-синій. Я розгублено перебирала пальцями тонке мереживо, розмірковуючи над ідеєю темно-синьої білизни, і машинально слухала розмову двох продавців: «…кажу, що двадцять восьме червня – вже пізно. І начхати мені на те, хто він такий! Ждатиму тільки до двадцять сьомого. Якщо сьогодні не привезе товар, то я…»
Так, темно-синя білизна – це дуже еротично. Мабуть, куплю. І візерунок – просто шик. А от двадцять сьоме – це ще зарано, бо кур'єр приїде двадцять восьмого червн… Боже!!! Я захолола. У вухах задзвеніло. В горлі пересохло. Я ступила вперед, прямо в натовп, не озираючись. Сяйво, біле сяйво. Ще один крок. Бліді промені на моєму тілі. Хтось штовхнув мене. Біль, біль… хтось щось крикнув. Угода. Біла пустеля. Кур'єр. Який кур'єр?
Різкий поштовх у спину. Боляче. Ще сильніший – у ноги. Я падала. Чиїсь руки підхопили мене. Навколо стояв гомін: «Ідіотка! Божевільна! А чи повилазило?» Я підвела очі. Мене підтримував якийсь хлопець. Обережно так. За плечі. Щось говорив. Я всміхнулася, вибачилася і відійшла до порожнього прилавка. Притулилася до прохолодного заліза. Що я наробила? Що ж я наробила? Божевільний танок під місячним сяйвом чи щось гірше?
Хтось торкнувся моєї руки. Я озирнулася. Знов цей хлопець.
– Вам погано?
– Ні. Дякую, що допомогли. Мені добре, дуже добре, просто… я трішечки втратила орієнтацію.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92