Так воно й є, Яне! Дивовижний сон. Проте це був мій сон. Моя ніч. І мій Ян. Я підняла келих і промовила так голосно, щоб почули всі, хто прислухався, – мені нічого було соромитися:
– Яне хочу пити за всіх. Не хочу пити за сенсацію. Я п'ю за тебе, Яне! Я пишаюся тобою. Я від тебе у захваті.
– Я кохаю тебе.
Ми випили, і я з насолодою розбила келих вщент. Хай цей тост буде для нього останнім! Красива смерть.
Потім ми танцювали. Ян виймав з моєї зачіски шпильку за шпилькою, доки волосся розсипалося і вкрило плечі.
– Яне, що ти робиш?
– Готую тебе.
– До чого?
– До ще одного сюрпризу. Останнього і найкращого. Ходімо!
Він потягнув мене до виходу. Ми зійшли на третій поверх, а звідти старими залізними сходами майже на самий верх будинку. На маленькій кам'яній площадці було надзвичайно тихо – жодної душі. Ян витяг з кишені ключі, одімкнув якісь двері і заштовхнув мене у кімнату. Я озирнулася. Невеличке порожнє приміщення. Чотири стіни, стеля, підлога і високе дивної форми вікно. Схоже на квітку. Ян відчинив його, визирнув на вулицю, уважно подивився на небо, а потім повернувся до мене:
– Роздягайся.
– Що??? – Здивована, я відступила назад. – Яне, ти що, збожеволів? Я не можу тут! Я… яне буду! Я йду!!!
Я рішуче підійшла до дверей і вже взялася за ручку, коли він мене гукнув:
– Зіронько! Ключі в мене. – Для доказу він покрутив в'язку на пальці, ключі дзенькнули. – Гарна сукня, проте ніяк не збагну, як її розстібати. Краще – ти сама. Буде шкода, якщо я порву.
Я нерішуче переступила з ноги на ногу:
– Яне! Ну будь ласочка! – Він повільно похитав головою. – Яне, а що… що, як хтось зайде?
У відповідь він ще раз виразно подзвонив ключами. Так, справді, хто ж зайде? Двері зачинені. Ян сперся на підвіконня.
– Роздягайся, зіронько! Тобі сподобається, я гарантую.
Г-м… Непогано сказано. Мені вже подобалося. І ще як!
– Яне, скажи мені щось тією мовою. – Його чорні очі заблищали. Як нафта… – Не треба нічого пояснювати. Я нічого від тебе не вимагатиму. Я просту хочу ще раз почути цю мову. Вона бездоганна.
Ян простягнув до мене руки:
– Нгайяна.
– «Зіронька», подумки переклала я. Його руки. Найзвабливіше з усіх запрошень.
– Меа бету. – «Йди до мене».
Сукня впала на підлогу. Я заплющила очі і підступила ближче.
– Меа бету, нгайяна. Є туа лелійя. – «Йди до мене, зіронько. Я кохаю тебе».
Магічна мова. їй неможна було опиратися. Вона полонила мене. її запах, смак, звук, дотик… Ян посадив мене на підвіконня.
– А ксантору віє. – «Не дивися вниз».
– Ксантару біназ. – «Дивись на Венеру».
Спираючись лише на його руки, я відхилилася назад, закинула голову і знайшла очима велику яскраву зірку. Венера. О цій порі року? Диво та й годі!
Слова лилися водоспадом, а я танула, танула і дивилася, як на нічному небі танцювала Венера. Богиня кохання танцювала для мене.
Я прихилилася гарячим лобом до віконної рами.
– Яне, як ти думаєш, мене не почули?
Він всміхнувся і витер піт з мого лоба:
– Впевнений, що ні. Не забувай, там грає оркестр. Поганенький, як на мій смак, проте голосний. А це саме те, що нам потрібно, правда? – Я сховала обличчя на його грудях.
Ніч обійняла стару фортецю. Ян допоміг мені одягнутися. Я стерла сліди помади з його обличчя, він зробив те ж саме з моїм. Я ніяк не могла заспокоїтися. Рухи були повільними, як у воді, в тілі панувала солодка втома. Притиснувшись до Яна, я прошепотіла:
– Яне, відвези мене додому. На сьогодні з мене досить сюрпризів.
– Гаразд. – Він відчинив двері, я ще раз поправила сукню, зачіску, зустрілася з його захопленим поглядом і не втрималася:
– Що то було, Яне?
– Що?
– Ти знаєш, про що я. Це ж було не просто так?
– Ні. Це ніколи не буває просто так. Не в нас. Не з тобою.
– Так дивно. Схоже на якийсь ритуал.
– Вгадала.
– Справді? – Я вийшла на площадку. Ян возився з ключами.
– Так. Старовинний ритуал вінчання.
Мене мала б здивувати така відповідь. Проте тієї миті я просто не зрозуміла, що почула. Я розуміла тільки те, що бачила. На площадці, біля протилежної стіни, стояв Костянтин. Яновський-старший власною персоною. І не просто стояв, а саме цілував розкішну пишногруду блондинку. Як він там це називав? «Поцілунок янгола»?
Наступної миті Ян грюкнув дверима, Костянтин повернувся і помітив мене. Ми мовчки дивилися один на одного. «Найкращий сюрприз завжди останній». Я рвучко відвернулася і побігла сходами.
Пів на десяту! Який жах!!! Спізнюватися на роботу вже на другий день – таке могла вигадати тільки ти, Марго! Гарне враження складається у керівництва, нічого не скажеш! Боже ж мій!!! Я підвелася, сіла на ліжку, перелякано вдивляючись в циферблат годинника. Так, у мене є тридцять хвилин!
Я стрімголов вискочила з ліжка і одразу наступила Алі на хвіст. Той форкнув і цапнув мене за ногу. М-да, день почався непогано… Дострибавши на одній нозі до ванної, я швиденько обробила подряпину, почистила зуби, учвал побігла до вітальні, вхопила телефон, повернулася у спальню, однією рукою набрала номер радіо-таксі, іншою почала натягати на себе спідницю.
– Радіо-таксі 058 слухає.
– Здрастуйте! – заплутавшись у бретельках ліфчика, я голосно чортибатькнулась.
– Що-о-о??! – образився оператор.
– Вибачте, це я не вам. Мені треба таксі. Якнайшвидше. Вулиця Данилевського, 2. Це дуже, дуже терміново! Будь ласка, пришліть, що у вас є. Я згодна навіть на «Запорожець», тільки швидше.
– П'ять хвилин вас влаштує?
– Краще три!
Оператор засміявся:
– А вам часом не пожежну треба? Я можу викликати!
– Та хоч невідкладну допомогу! Тільки швидше! – Я кинула слухавку. Теж мені, дотепник. У людини, може, життя дає тріщину, а він жартує!
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92