– Марго, дівчинко, і тобі ж не п'ять років.
– О-у! А що, вікове обмеження поширюється вже і на мультфільми?? «Після п'яти років заборонено»? Дякую, що попередив. Тепер знатиму, що майже щодня порушую закон.
Костянтин підняв руки жестом – «Здаюся!»
– Тихо, тихо! Заспокойся! Ти неправильно мене зрозуміла. Я не це мав на увазі. Я просто хотів сказати, що…
– Що не такий ти вже старий?
Він примружив очі.
– Марго, ти мене провокуєш? Намагаєшся розлютити? Навіщо?
Я вмочила палець у кров зі своєї тарілки і піднесла його до губів Костянтина.
– А мені подобається гратися з вогнем. Тебе це непокоїть?
– Ні. Мене це збуджує. – Він злизав кров з кінчика мого пальця. Поцілував його, полоскотав зубами, знов поцілував.
– Що ти зі мною робиш, Марго?
Я мовчки дивилася на нього.
– Може, потанцюємо?
Ні. Цей паркет знає мене і Яна. Хай так і залишається.
– Вибач, Костю. Щось не хочеться.
Він спохмурнів.
– Соромишся танцювати зі мною на людях?
Я кинула на нього швидкий погляд:
– Не кажи дурниць! Мені начхати на людей і байдуже, що вони скажуть чи подумають. Ти сам знаєш. – Я обвела приміщення поглядом нудьги. – І взагалі, тут нудно. Я хочу бешкетувати!
Якийсь час я вивчала відвідувачів за сусідніми столиками, доки знайшла підходящу жертву.
– Костю! – Я прихилилася до нього ближче. – Бачиш хлопця за сусіднім столиком? В яскраво-червоній сорочці, схожий на іспанця.
Костянтин кивнув:
– Так, я вже давно за ним спостерігаю. Цей нахаба весь вечір роздягає тебе очима.
Я присунулася до Костянтина і прошепотіла йому над вухом:
– Це неввічливо?
Він завагався:
– В принципі, так.
Я розстебнула верхній ґудзик на його сорочці.
– Тебе це дратує?
В очах Костянтина заграли небезпечні вогники:
– Не уявляєш, як. – Здається, він здогадався, що я збиралася робити.
Я провела пальцем по його шиї, дійшла до губів. Хлопець за сусіднім столиком мало не впав зі стільця, спостерігаючи за нами.
– Покараємо його?
Костянтин усміхнувся:
– Як?
Я потягнулася до його губ:
– Я саме над цим працюю.
Відірвавшись від Костянтина, я глянула на сусідній столик. Хлопець зник. Не витримав, бідолаха! Вибач, хлопче, це був просто жарт. Костянтин швиденько розрахувався з офіціантом і потягнув мене до виходу.
– Костю, ми кудись запізнюємося? Чому ти так поспішаєш?
Він зупинився і повернувся до мене. Його очі палали. Так, Костянтин теж не розуміє жартів. Він поцілував мене, почав знімати бретельки з моїх плечей.
– Костю, припини! Не тут же!
Я вирвалася і поправила сукню. Він знов ухопив мене і притиснув до себе.
– Марго, я хочу тебе. Просто зараз. Тут є непоганий готель. Чудові номери, готичний стиль, королівські ліжка…
Так. І королівські підвіконня теж.
– Ні, Костю. Я не можу тут. Мені тут не подобається, їдьмо додому. Будь ласка.
Не подобається? Брехня! І доволі непрофесійна. Ти не можеш? Ти не хочеш, бо тобі здається, що це неправильно. Тобі здається, що так ти зрадиш Яна? Дурненька! Не місце зраджують, а людину. Яке значення, де ти спиш з Костянтином? Головне, що ти спиш із ним, одержуєш свій ковток насолоди, а потім мучишся від похмілля і мрієш про Яна. Невже тебе не турбує ця ситуація? Не жени мене, Марго! Послухай, хоч раз у житті послухай мене! Інколи я кажу корисні речі.
– Марго, кицю, ти де? – Костянтин зазирав мені у вічі. – Що?
– Ти так замріялася, от я й питаю, де ти. Десь далеко-далеко від мене. – Його голос був сумним.
– Костю, вибач, я втомилася. Відвези мене додому.
– Гаразд. Піду подивлюся, чого вони так довго не підганяють машину. Почекай на мене тут. Тільки нікуди не відходь. Я миттю.
Він зник. Я залишилась стояти на сходах, спершись на масивні гранітні перила. Ніч була прохолодною і такою зоряною. Із зали долинала приємна музика. Ніжна і сумна.
Ну, давай, говори, що хотіла. В нас є трохи часу. – Гаразд, Марго. Ти заплуталася. Ти заблукала і потрапила в дуже небезпечну ситуацію. Ти навіть не розумієш, наскільки це все серйозно. – Ближче до справи, будь ласка. – Так, так. Ти починаєш втрачати відчуття реальности. Світ з Яном поступово замінює тобі справжній світ. У стосунках з Костянтином ти просто пливеш за течією, сприймаючи їх як щось тимчасове. Дивний і незрозумілий сон. Ти повністю зосередилася на Янові, увірувавши в його існування.
Сходинка по сходинці я спустилася вниз, вийшла на охайну стежинку, яка вела до мініатюрного саду. Ліворуч паралельно стежині зміївся напівзруйнований кам'яний мур, оповитий диким виноградом. Праворуч росли великі кущі білих троянд. Заглиблена у бесіду зі своїм внутрішнім голосом, я підійшла до одного з них і почала у темряві обережно пестити квітку. Вона сяяла. Вона була схожа на зірку Нгайя.
Гаразд, я заплуталася. Проте чому ти вирішила, що Янів світ – нереальний? Це не просто сон. Я вірю, що Ян існує. І до того ж у мене є докази. Багато доказів. Його браслет, моє люстерко, сережки і ланцюжок, які я забула на полиці в його ванній, і ще кілька дрібничок, які мені вдалося залишити в Тому світі. Це доводить, що він існує. А ще мої зустрічі з незнайомими людьми, які потім впізнавали мене тут. А відвідини ресторанів, крамничок, інших місць, де я досі ніколи не бувала? Все збігається, все. Я не могла це вигадати. Ні. Занадто складно. Чи, навпаки, занадто просто. Чи, може, ти натякаєш, що в мене дар передбачення?
Я нахилилася і понюхала квітку. Зимовий запах, витончена краса. Крижані пелюстки і полум'я в центрі бутона.
Ні, Марго. Йдеться не про передбачення. Облишмо на мить містичну абракадабру і поміркуємо логічно. Принаймні, спробуємо. Можливо, твоє Там все-таки існує. – Ага! – Припустимо, що це – якийсь інший світ.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92