Незвичайний і гармонійний, як він сам. Внутрішнім зором я добре бачила, що це має бути. На малюнок пішло п'ятнадцять хвилин. Я швиденько одягнулася, потім знов сіла на ліжко, нахилила голову і зняла з шиї єдину по-справжньому коштовну річ – золотий ланцюжок з хрестиком. Уважно роздивилася його. Скільки тут золота? Шість, вісім грамів?
Чи вистачить? Алі потерся об мої ноги.
– Алі, гадаєш, мама мені вибачить? Це вона мені подарувала. Я носила цей хрестик з дитинства. Це знак кохання і оберіг. – Алі муркотів і мружив очі. – Так. Я впевнена, що вона зрозуміє. Вона завжди розуміє, бо любить мене. Сподіваюся, мій вчинок не завдасть їй болю. («Кохання – це завжди боляче»).
Я загорнула коштовність у папір з малюнком, поклала у кишеню і вийшла з кімнати.
Майстер золотого литва зважив ланцюжок, потім хрестик, кинув на них ще один прискіпливий погляд, відклав убік. Покрутив у руках мій малюнок, кашлянув, подивився на мене:
– Намальовано майже професійно.
Я тепер придивилася уважніше. Нескладний малюнок: два тоненьких ланцюжки поєднує знак безкінечности, в центрі якого єдине слово – «Ян». Простий смисл – вічність обертається навколо тебе, Яне. Всміхнувшись, я уточнила:
– Це в нас родинне.
– Батько малює?
– Брат.
– Яка школа?
– Київська.
– Під яким ім'ям працює?
Я подарувала йому зневажливу посмішку. Яке йому діло до мого брата? Що, родичам мистців – знижки? Проте майстер терпляче ждав.
– Дитрих. Малює вугіллям, олією, займається комп'ютерною графікою і дизайном.
Світ – одне велике село, де кожен кожному якщо не сват чи брат, то принаймні знайомий. Майстер пожвавішав:
– А як же! Знаю я Дитриха, знаю… Підписує картини Д2, так?
Я оніміла і тому просто кивнула. Поздоровляю, братику! Твоя слава біжить поперед тебе!
– Талановитий хлопець. Розбещений і обдарований. От що я тобі скажу, дівчинко, його стихія – вугілля. Він ще здивує світ.
– Дякую.
– Нема за що. А браслет я тобі зроблю. Непогана річ. Занадто романтична для мене, проте жива і дихає почуттями. Таке тепер рідко зустрінеш. Всюди – сірість і невиразність.
Я почервоніла. Що це зі мною? Майстер засміявся:
– О, бачу, щодо почуттів, влучив у самісіньку десятку! Слухай, слухай сюди. Грошей з тебе не візьму. Золота – сім грамів. На браслет вистачить. Якщо щось залишиться – вважатиму гонораром. А от тепер можеш подякувати. – Він хитро посміхнувся і відкинувся на спинку стільця.
Я мало не танцювала з радости:
– Дякую, дякую, щиро вам дякую!!! А я так боялася, що грошей не вистачить. В останній час з фінансами – не дуже.
Він кивнув:
– Знайома ситуація. Були б гроші – не принесла б хрестика. До речі, гріх плавити. Не боїшся?
– Не боюся.
– Ти диви яка! – Він потиснув мені руку. – За браслетом приходь післязавтра, о шостій. Не рано й не пізно.
– Так. Дякую за допомогу! Велике-превелике вам спасибі!
– Та йди вже, пташеня! Розщебеталася: дякую, дякую… Ще розчулиш старого.
Я засміялася і підбігла до дверей. Залишаючи кімнату, краєм ока побачила, як майстер знов узяв малюнок і, роздивляючись його, задумливо пробурмотів: «І хто ж він такий, той Ян?»
Справді, хто ти такий, Яне?
Вісім годин у читальній залі. Комусь я здавалася фанатично закоханою у місто Львів людиною, бо за перші півгодини на моєму столі зібралося все, що містило хоч якусь інформацію про це старовинне місто. Кожна друкована літера. Вісім годин праці – двадцять чотири запити. Двадцять чотири білих конверти, кожен з яких – посланець моєї надії. Після цього я просто сиділа, роздивляючись ілюстрації і уявляючи, як Ян мандрував цими вузькими вуличками, милувався дивної архітектури будинками, що тиснулися один до одного, наче сполохані діти, і мріяв. Мріяв про мене.
Погляд на годинник і – край моїм роздумам. Третя година! У мене ж співбесіда! Я забігла додому. Двадцять хвилин перед дзеркалом: хоч що кажіть про перевагу професіоналізму над зовнішністю, проте в багатьох випадках саме вона вирішує все. Я поправила зачіску і кинула на себе останній погляд. Відкрию вам маленьку таємницю – для співбесід нема нічого кращого за старий добрий чорний колір. Чорний колір вигідно підкреслює фігуру, виокремлює її зі строкатого оточення, привертає увагу не до тіла, а самої людини, тому чорний колір – ідеальне обрамлення для яскравої особистості.
В офісі я була за чотири хвилини до четвертої, дихала повільно, ввічливо всміхалася секретарю і намагалася з самого початку рахуватися з можливістю невдачі. Буддійська філософія – готуйся до поганого, а хороше сприймай як приємну несподіванку. Чи, може, я помиляюся? Треба буде спитати в Яна.
Все сталося за якихось тридцять хвилин. Олег Михайлович Данаїс був людиною настрою. То невблаганний, то поблажливий, він за п'ять хвилин міг пройти всі ступені, що розділяють повну ейфорію від глибокої депресії. Складна людина, проте слабка. Це одразу помітно. А що ви хочете? Шістдесят один рік – доволі поважний вік для такого серйозного бізнесу.
Я приготувалася до виснажливого перекладацького іспиту, але іноземних мов Данаїс не чіпав. Замість цього він просто ганяв мене від російської до української, від української до російської, розпитуючи про всі можливі і неможливі речі: політика і спорт, живопис і туризм, література і кулінарія, філософія і секс, музика і спорт. Двоє моїх речень на якусь тему, і він одразу перескакував на іншу. Я була впевнена, що з мене глузують, щоб порозважатися і відтягти час до такого знайомого: «Пробачте, вакансій немає!» Це дратувало й обурювало, тому мої відповіді були різкими, точними, влучними, якими завгодно, тільки не улесливими.
Уявіть собі всю глибину мого шоку, коли Олег Михайлович щиро розсміявся з мого дотепного зауваження про повний розпач від такої ідіотської ситуації і сказав:
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92