І дітей наклепав, за свідченнями злих язиків, не менше сорока
— Та лише десятеро з них є визнаними принцами і принцесами. Коронними типу. Але Коронний номер один — Дашо Джігме Кесар Нам… Намг…
— Намґял Ванчук! — нарешті допомагає Х'ялмарові гід Х'ялмар червоніє й закриває путівник.
— Ого. Принц. Це той пацан, що його портрет ми бачили в аеропорту? — Марла згадує знимку чорнявого красунчика
— Ні, то портрет короля в молодості, — розчаровує її ґід.
— А-а-а… — зітхає Марла, — тепер йому під п'ятдесятку.
— І під п'ятдесятку дітей! — гигоче Х'ялмар — Цікаво, чи він їх хоч бачив колись усіх разом…
— Думаю, помер би від нападу серцевого
— Або від щастя, що так круто нафакався… — (Х'ялмар говорить це французькою, щоби не образити бува чийого патріотизму).
— Народ любить свого короля? — питає голосно Марла, проводжаючи очима велетенський жовтий плакат «Lohg Lave to Our Beloved King ». (Така замануха для іноземців, думає вона, хоча не відчуває жодної неприязні до казкового короля казкової країни).
Гід посміхається і киває головою, щоби потім таки розповісти Х'ялмаровї про складнощі, що їх мають колишні refugees із поверненням на рідну землю: «Коли вони покинули Бутан, їхні землі були розподілені між іншими. Тепер вони не можуть отримати їх назад — ніхто не віддає, користуються як своєю…» Причини втечі цих людей із Бутану Х'ялмар так і не випитав у гіда. Місцеві взагалі тут здавалися вкрай обережними з висловлюваннями суб'єктивних думок.
Індусів пускали до країни безвізово і безкоштовно. Тільки їх. Це дуже Марлу дивувало. Повсякчас на дорогах зустрічалися жінки с в сарі, що дробили кайлами каміння і носили важелезний шутір.»§ Чоловіки у плетених шапках, темношкірі й круглоокі (таких ніколи не сплутаєш із місцевими) чомусь робили легшу роботу, та о. ще й оплачували їх вище, ніж жінок.
— Люди з Індії приїздять сюди на чорну роботу? — спитала Марла.
— Так. В основному, будують дороги.
Тепер Марлі стало зрозуміло, що те, що вона з літака прийняла за сині туристичні намети, було насправді дахами брезентових робітничих бараків.
Цей день планувалося провести в Паро. Обід (радість Х'ялмара — ема датс e ? Національна страва!! Гостріше не придумаєш!!!) і печаль Марли (де моє м'ясо тепер?…) + місцеве пиво, в принципі, дали непоганий результат.
— Ну що? — піднявся з-за столу гід, що підозріло пив один чайок, — саме час подивитися на Дзон і сходити до Національного Музею.
Він саме так і говорив, даючи речам і явищам їх повні назви. Це так, як хохлушки, що їх примушують говорити за касою українською, замість сказати бідним студентам: «Морозиво-ріжок у нас без сиропів», видають на-гора таке: «Морозиво «Ріжок» за 99 копійок ніколи не буває з полуницею, шоколадом чи карамеллю!»
Марла скривилася на згадку про свої депресивні перші курси, гуртожиток, закреслювання прожитих днів у календарі і сто гривень на місяць.
— Бррр… — Зате ж які були амбіції.
— Що, Марло?
Та так, згадалося… Не зважай. Пішли?
Вони позводилися з-за столу й пішли. Раптом почулися звуки погоні. Марла обернулася на той приглушений галас і тут же помітила, що легка шерстяна накривачка на стілець прилипла їй до дупи й так і волочилася, як опущений хвіст павича.
— Ой, соррі, — Марла зробила спробу почервоніти, — я не думала нічого красти.
Власниця ресторації з розумінням посміхається і забирає кольорову шматку з Марлиного задка.
— Ґаздівська у мене срака, нє? — питає Марла українською, і Х'ялмар не розуміє, що вона питає.
— Дзон, куди ми йдемо, називається Рінчен Пун Дзон, — провадить свої теревені гід.
— Йолка-палка, в мене баняк, як салом помащений, — кривиться Марла щодо насущного, — пошвидше би в мийку.
…що в перекладі значить «фортеця на самоцвітних стегнах»…
— Самоцвітні стегна! Круто, нє? — Марла знову сторожко оглядає свій задок. — Нє, діамантів не поначіплялося, шкода.
— Пароський Дзон — найміцніша бутанська фортеця, що колись слугувала потужним захистом від тибетських завойовників…
— Ух ти! — Марла побачила черговий член на воротах. Гід підскочив, але, на прохання Х'ялмара, продовжив свою розвідку:
— Цей дзон є одним із найяскравіших прикладів бутанської архітектури, там сьогодні живе 200 монахів і функціонують урядові установи…
Нарешті Марлиним очам відкрилася могутня фортеця. Колись вона таки здавалася неприступною — з трьох боків урвище, товстелезні стіни.
— Та ладно, урвище! Стоїть собі на горбику, та й добре… — Марла сперечалася зі своїми ж перебільшено романтичними описами довкілля.
Двір з адміністративними будівлями, що стовбичили в самому центрі фортеці, несправедливо (на Марлину думку) відрізнявся шістьма метрами висоти від монастирського двору. Втім, на самій верхівці утсе , центральної вежі, було розміщено два невеличких храми, а трохи на схід від неї збудовано посвяту Чучижею, 11-го-ловій маніфестації Ченресіга .
— Ну от, всі 11 голів болять від чужих проблем, — зітхнула співчутливо Марла. — Великі все-таки чуваки бодгісатви. Так полюбити людей, щоб аж відмовитися стати буддами. Дивитися на них, жаліти їх, хотіти полегшити страждання отих гівнюків внизу, що тільки і мріють про власну користь — тьолок, хавку і сателітарну антену А ти зітхаєш і любиш їх, бо ти божественний і тобі їх жалко, уродів. А потім ще й уб'ють тебе, як нашого Джей Сі …
— Угу, — Х'ялмар кивнув.
До самого монастиря треба було спуститися сходами на
нижній рівень.
— В Дзоні Паро знімали кіно «Маленький Будда», — гід наївно намагався зацікавити безголову Марлу, — бачили цей фільм?
— Ага, звичайно, — зворушено спизділа Марла, — дуже гарний фільм.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69