Х'ялмар обіймав її за плечі. Тоді Марла намагалася віднайти внутрішню рівновагу, підключити український імунітет до загальних вагонів найстрашнішого поїзда «Київ — Івано-Франківськ» часів її першого курсу і, ввійшовши в ритм місцевого біосу, зашпилитися у спальному мішку й заснути. Зрештою, біос є біос. Життя потворне в будь-яких своїх проявах. А в будь-якій потворності живе краса і сила. Так любила повторювати Марла. Якщо особисто вона вважала повних жінок красивішими за тендітних, довгі носи сексуальнішими від коротких, короткі ноги звабливішими від довших, а змішану породу вартіснішою за чисту, то якого, питається, рожна, повинна була вона вичісувати свої сприйняття згідно з чиїмись окремими — байдуже, рафінованими чи панківськими — канонами? Марла щиросердно кайфувала від Агри.
— Це місто дахів.
Кожен ресторанчик називав себе «The Best Roof Top Restaurant» і обіцяв найкращу в місті панораму Тадж-Махалу. Можна було тихо чекати просвітлення, безкарно знімаючи людей у їхньому побуті, що провадили життєдіяльність ярусами нижче. Можна було мружити очі на білі кам'яниці зворушливо-прекрасного мавзолею, що набував рожевого відсвіту Alpen Gluhen від променів передвечірнього сонця. Можна було їсти баранячий мозок-карі і хухати собі в рота від такого надміру спецій. Можна було, завмерши, спостерігати юну красуню на одному даху і красиву бабцю на іншому, як вони повагом вичісують чорні коси. Можна було гасати за всюдисущими мавпами, що крали в тебе зі столу апельсини, втікали на недосяжну висоту, а потім глузливо чухали яйця чи показували червоні дули..
Агра була казкою з грубої книжки «Казки народів світу», залапаної жирними після бутербродів з ковбасою дитячими пальцями.
— Знаєш, Х'ялмаре, — Марла гучно засмоктала півсклянки солоного лассі через соломинку — деякі країни потрапляють у наш культурний резонанс, а деякі — ні… Штампи Індії у свідомості совкової дитини — за інших просто не розписуюся — звичайна річ. Приїхавши сюди, почуваєшся, ніби в бабці з дідом, просто в іншому обласному центрі, де ти був колись дуже давно, але все відчувається однаково знайомим і близьким.
— Тут не страшно посміхатися людям. А вони не бояться тебе.
Останній Марлин коментар значною мірою завдячував її новій хитрості в знімальній справі. Вона тепер запросто робила фотки кого завгодно і де завгодно, під виглядом того, що знімає просте відео вулиць Агри. Чомусь при «мимобіжній» відеозйомці люди встилаються куди менше, ніж при фіксовано-позованій фотозйомці. Воістину, DV-камера із флеш-картою — велетенське досягнення в психології людських комунікацій.
Марла спокійно знімала вуличних торговців спеціями в їх довгих халатах і коротких камізельках, дітлахів, що бігли зі школи, махаючи руками до чужинців і страшенно тішачись від свого зображення в дисплейчику цифровика, ровери, навантажені бідонами з оливою в дверних пройомах, стіни будинків 19-го століття з аркоподібними нішами, по-мистецькому запаскуджени-126 ми фресками «кока-коли», водяних биків та їхніх погоничів, що поверталися вузькими вуличками зі збору рису на полях…
Агра нагадувала розламаний стиглий гранат. Дивитися в її нутро з даху було так само заворожуюче, як дивитися згори на макет лялькового містечка і заздрити життю ляльок, які зовсім § ніякі не ляльки, а куди справжніші людські істоти, ніж ти сам. Пізніше, зо три місяці по тому в Києві, женучи проспектом Перемоги на гей-вечірку до приятеля, Марла думала, що всі образи, взяті з реальних місцин і речей, всі рефлексії на реальні події й емоції з часом прикро помішуються в одній-єдиній площині. Байдуже, в якій — у художньому тексті, двадцятибаксовій статті чи музиці, але завжди їм однаково бракує об'єму. Це навіть не барельєф, це так — замацаний різними фарбами шматок мішковини. інколи замацаний навіть дуже здібно, інколи — реально талановито, але в кожному разі літографія подій не равно події. Марла боялася, шо одного дня її життя може видатися їй самій чимось на кшталт стосів миль-ничних знимків, що їх насильно вам демонструють знайомі, припхавшись із Криму чи з іншого задроченого місця. На тих фотках -здебільшого вони самі в обнімку (є такий особливий вид обнімки для любительської фотографії) на тлі квіткових клумб, псевдоантич-них колон, пластикових статуйок левчиків-песиків-письливих хлопчиків, позолочених чи пофарбованих під мармур, заходів сонця та світанків (оооо, це особливий вид занудства — тупорилі пики, підсвічені фотообойним сяйвом) тощо тощо.
— Не приведи Господи…
Пізніше Марла сидітиме в київському ліжку, прислухаючись до обережних кроків наступниці-депресії, й думатиме, шо зараз вона б із задоволенням і захватом здерла з якої-небудь виставки те саме велетенське полотно з відбитками її життєвих плям і, загорнувшись у нього, як у незграбний плащ-намет, бігла би світ за очі куди-небудь у вітряне поле чи гірськими луками на волю, бігла би й кричала щосили, щодуху…
Втім, бажання бігти й волати в Марли виникало із дуже чіткою циклічністю.
— Якщо чесно напружити пам'ять, можеш згадати точнісінько такий самий стан у будь-якій країні й за будь-якого соціального статусу…
— Ну от бачиш! — відповідав їй Х'ялмар, Ілля чи ще хтось третій-четвертий-п'ятий.
Оm Mani Padme Hum, Оm Mani Padme Hum
В деяких індійських готелях було прийнято робити перекриття між поверхами прозорими. Підлога-ґрати. Той, хто вище чи нижче від тебе на поверх — за ґратами.
В індійських міжміських автобусах було прийнято возити рибу й сидіти одне на одному. Коло водія бовваніла добряча частина пантеону індуїстських та буддійських божеств — уся лілово-позолочена, як кічові образки в гуцулів.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69