Головне, що нам є про що поговорити. — («Головне, щоби було про що помовчати» — згадалися Марлі слова подруги. Слова бажано промовляти з піднятим догори вказівним пальцем правої руки, підтягнувши чорні брови й опустивши повіки. Тільки чомусь те вдале мовчання останнього разу виявилося мовчанням ягнят).
— І є про що помовчати, — Х'ялмар чомусь не проробив необхідного ритуалу з пальцем.
— З тобою чомусь не нудно. Коли ліньки вже про все говорити, можна просто дивитися на тебе або дмухати тобі у волосся. Або просити тебе почитати мені нудну книженцію Ксі Ксо про сінгапурських клімактеричних бізнес-леді і засинати на другій половині третього абзацу.
— Можна ще їсти, — Х'ялмар почав збирати зі столу брудні тарілки, — знаєш, наші дні в Джакарті якісь перверсивно-гедоністичні. Кожен вечір ми збочуємося, вишукуючи щонайненормальніше місце із щонайкращою їжею…
— Бо що ж іще, скажи мені, робити? — і Марла сама замислилася над своїм питанням. Можна було ще:
— писати статті у популярно-філософські видання (дуже рідко, майже ніколи, бо «в падло»);
— писати типу статті в підліткові журнали (теж ніби в падло, але долається легше);
— валандатися фестивалем європейського кіно (Осанна! Культурний карантин час від часу відміняють, та ще й на шару);
— їхати на висілки ім. де Дідько і Добраніч-Каже (французьких політичних активістів 1848 року), щоби в заниканому кіно-театрику, випивши порівняно дешевого пива «Bintang», лежачи на полакованій чорній підлозі, дивитися «Bande a part» Годара і до смерті ображатися на те, що цей фільм показують замість «Chinoise»;
— малювати масляними пастелями жовтогарячі портрети принца Арджуни (пастелі поцуплені в Патріка, потім можна буде письмово вибачитися);
— купувати в універмазі «Sarinah» (названому так на честь коханки президента Сукарно) величезними партіями сарони ручної роботи, щоби потім мастити собі голову, кому би їх подарувати (однак, подарунків все одно, як правило, виявляється недостатньо);
— купувати малесенькі розписані шафки, величезні керамічні тарелі, прошиті соломою, нікудишні книги зі східної образотворчості, хороші книги зі східної (зокрема буддійської) образотворчості, різних розмірів свічечки, робусту й арабіку, запаковані у святкові коробки «Selamat Idul Fitri! », коричневий цукор, не знаючи, для чого він потрібен, туристичні довідники Бутану й Непалу, спеції і книжку Мадонни для дітей;
— спостерігати з балкона за водою в басейні, біля якого верещать японці, пересмажуючи барбекю;
— спостерігати з-за кущів за товстими японськими дітьми, що грають у теніс на майданчику, огороженому куленепробивними антимоскітними сітками (товсті діти — символ достатку батьків, їм інколи навіть ходити забороняють, щоб не помарніли);
— кидати у безхвостих котів напівпорожніми горнятками за те, що вони безпардонно (безхвостість у індонезійських котів — повальна патологія) крадуть сир зі столика, виставленого надвір;
— бідувати з приводу того, що в Індонезії дико бракує сиру, оливок і вина, а якщо і є вони десь, то за космічну ціну й інфернальної якості.
Одне слово, вони не скучали. Марла вдавалася до сякого-такого малювання, закохавшись у героя Рамаяни, Х'ялмар домагався катарсису, знову і знову копирсаючись у розрахунках свого бюджету на наступний рік. Ранками вони читали інтерв'ю одинадцятирічного Лами, що пальчиком виводив у повітрі галочку «Міке» (Уоu саn do it! ), повідаючи про досягнення чергового ступеню самовдосконалення, і сперечалися, добре це для дитини чи ні, коли їй змалку торочать про те, що вона — бог.
— Oh st’s such a perfect day? I’m glad I spend it with you!" — смачно потягнувшись за столом (ах, як чудово робити те, що тобі суворо забороняли в дитинстві!), промуркотіла Марла. Власне, ця пісенька завжди випадково заставала її по доволі значущих місцях — десь раз на рік, ні з того, ні з сього, Лу Рід проникав у Марлин часопростір зі своїм ненабридливим гітом. То було — принаймні так Марла його трактувала — своєрідним втиканням нової віхи в зеленаве сирне плато її життя. Важливим видавалися обставини і місто з'яви Перфект-дея. і наступного разу це місто було Берліном.
Santa Klaustrofobiya 2003
— Hey you? Bitch! Stay fucking away from him! — втиснувши обличчя в матрац, шипіла Марла. Просто Х'ялмар збирався на побачення. Сказав він про це так:
— О, до речі. Мені ще треба всучити подарунок одній… дівчинці.
— і ти хочеш піти на це вручення один? — тицьнувши пальцем у темну кімнату, поцілила у вимикач Марла.
— Так, я знаю, що це — дурнувато, — знизав плечима Х'ялмар, — але вона про це попросила… прийти. Без тебе.
— Ага.
— Пам'ятаєш, я казав тобі про дівчину, що зацікавилася мною, але не я нею?
— «Sorry? But there is someone already…» — згадала той епічний переказ Марла. Власне, для неї наявність того «someone» ніколи б не стало на дорозі чи й на півдорозі. Як є уже someone, то буде ще й anotherone — нам не жалко. Але із Х'ялмаром усе було по-іншому. Марла довіряла йому на сто відсотків більше, ніж собі. Тому вона сказала:
— Іди. Звичайно. Тільки перевдягни футболку, бо потом жахливо смердить. Не можна так на побачення ходити. Ти ж почуття її пораниш естетичні.
— Я вже їх поранив…
— Ну то давай знайдемо найстрашнішу мою фотографію, ти їй покажеш — може, легше стане… — і Марла, загарбавши пакуночок із подарунком для дівчинки, чорним маркером намалювала по центрі сердечко.
— Доволі бридко, — похвалив Х'ялмар, — ну добре, я піду. Люблю тебе. Дуже багато.
— Ага, а я тебе дуже довго. іди вже.
Х'ялмар натягнув на свою неперевершену — щойно з австрійської перукарні — біляву голову червоно-жовту шапку македонських націоналістів і, обійнявши приятеля Аско (в берлінському помешканні вони жили всі втрьох), відчинив вхідні двері.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69