Навіть у таких шолудивих воїнів, як я.
Відтак Джесика таки звільнила місце під сонцем поблизу комп'ютера, і Марла занурилась у беззмістовне листування з усіма, хто був хоч трохи тому радий. Втім, інколи траплялися й досить корисні моменти. Наприклад: «Варто вживати більше вітаміну В і С. А також кальцію. В рибі він є, в паприці і в хлібі зерновому…» Або: «Не переживай, мала. Головне — то пройти цей період. Мене, коли дружина з хати виганяла за черговий запій, теж ті відчуття бездомності переслідували. Ночував тоді кожної ночі в іншому готелі, бо ввечері встигав нажертися і по п'яні обсцикав матраци, а тоді вже було соромно туди вертатися…»
Потроху Марлу й справді починало попускати. Вона тихцем, без зайвого шоу і картинної трагічності, пообрізала кінчики своїх штучних червоних кісок, де-не-де вплетених у справжнє волосся. Відтак обережно ті кіски порозплітала, мріючи якнайменше пошкодити залишки рослинності у себе на голові. Біля коріння з того волосся, що було сплетене з синтетикою, утворилося щось на кшталт природних дредів.
— От тобі, бляха, і Ямайка. Два місяці не розчеши його — економиш сто баксів на салоні…
Зірка тим часом вимагала від Марли негайної фотосесії в тому образі, який потрібен для кліпу. «Строгий верх, короткий низ. Високі підбори. Сексуальний вигляд, дитяче личко. Розмазані тіні під очима і розштріпане каре…»
— Мама. У мене ж тут, окрім в'єтнамок і штанів-капрі нічого й немає… З усього, що треба, є тільки пика і ноги. Вже навіть ото каре розпелехане під великим питанням…
Але знімки вимагалися терміново, бо, як стверджувала зірка, планувалося велике промо того кліпу — купа анонсів по ТБ, ролики де лиш не плюнь і все таке. і конче в ті ролики треба Марлу. Вже, каже, Бог із ним, хай будуть просто фотографії — якось там їх поприліплюємо…
Марла зітхнула і подумала, що ті високі підбори їй, мабуть, доведеться з картону вирізати і на в'єтнамки наклеювати. Та й то не раніше понеділка, коли — вона сподівалася — приїде Х'ялмар. Він же для неї й фотограф, і радість, і щастя. А наразі вона купувала собі спідню білизну з малюнками японських зомбуючих звіряток і їла дешеві ананаси вкупі з пігулками від болю в шлунку, водночас прислухаючись до молитовного шепоту за дверима кімнати. Там була мушола.
Ґастральні кола
«Dissoluto Марли» — написала Марла на клапті білого туалетного паперу. На тому ж клапті вона хотіла написати список їжі, яку їй ще можна було вживати, але потім передумала.
— Що я — банани не запам'ятаю? А крім них, тут фіг що купиш. Ні тобі молока, ні каші…
Взагалі— то купити можна було все -треба було тільки підняти дулу і поїхати до центру міста. Марла просто не хотіла нікого просити її відвезти, а на таксі їй не вистачало нахабності.
Наши люді в булочную на таксі нє єздят! В Марли починався гастрит.
Це значить, що стінки шлунку поїдають самі себе, коли їм нічого більше перетравлювати. Прекрасно. Вкупі з випаданням волосся це просто-таки перфектний старт програми «Уроборос»… Таке враження, що в якомусь аеропорту замість мене підклали піратську копію мене. Виготовлену на Малой Арнаутской… От того і розкладаюсь на шматки, «…щоби постати в новій якості…» — Марлі звідкілясь завіялася ця думка в голову, але наступної ж миті її перебив черговий відтінок щлункових відчуттів.
— Нічого, головне — протриматися цих три дні. А потім буде Х'ялмар і вже не буде гидко так вмирати навіть. А він у мене щось придумає…
Час від часу Марла поривалася до самбкпинів щодо власної інфантильності й неспроможності дати самій собі раду, але відтак вона знову й знову поринала в цілковите заціпеніння, з якого інколи не так вже і швидко вдавалося вийти. Найсмішнішим було те, що навіть англійською Марла не знала, як сказати «гастрит» — цікаво, що би їй тут лікували індонезійці…
А наступного ранку Марла вже мала в нотатнику свіжий сон-відповідь на «іі$$о1иііо» і заповітні харчі — молоко і кашу. Остання — розчинна субстанція на кшталт манки — ідеально пасувала для беззубих немовлят і збайдужілої Марли. Сидячи навпочіпки на готельній підлозі, вона гріла кип'ятильником молоко, щоби потім залити ним підозрілий кашо-порошок.
О тут тобі й алхімія…
Марла ковтала свою манку, не сильно замислюючись над її смаком. Світ (смак манки включно) у Марлиній байдужості до нього поставав на диво прекрасним і заспокоєним. У ньому інколи з'являлися чудові вакантні дірки для нерозкраяного неба з кулястими зграйками птахів, що рухались, як маятник годинника. Або раптово проступали щілини для вуайєристів, охочих підглядати за смертю Сонця. Чи й просто з підвісної стелі світу прямісінько Марлі на голову могло впасти достигле манго.
Однак Марлину байдужість і відкарасканість від сміттєвих тур, бот життя дуже легко вдалося перевірити. Марла саме переходила дорогу — що було геть не легкою справою у місті з п'ятимільйонним моторизованим населенням — коли відчула дикий страх смерті Велетенська вантажівка заревіла не своїм голосом у Марли за спиною — їй назустріч мчав автобус. Розминутися так, щоби не розчавити Марлу, було важко. І Марла кинулася просто під автобус і… встигла. Коліна їй ганебно трусилися, індонезійці в магазинчику щодо нього Марла йшла, сміялися. Втім, вони завжди сміялися. На початку це навіть діяло на Марлу як анти-стрес.
— Якщо сміються, значить — я жива. Чого би вони над трупаком потішалися?
З Марлі було соромно за те, що вона так сильно злякалася за своє мізерне життя.
— Ну, просто гидко було би померти з виттям цієї дебільної «вантажівки у вухах. Хоча, певно, смерть треба приймати у будь-якому вигляді.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69